пʼятницю, грудня 27, 2019

Про ЧСВ


Бог. Він безумовно був просто бог. (Тут слід було б перейти із панібратського «він» на шанобливе та більш appropriate «Вони», у множині та з великої літери, проте це може бути граматично дуже заплутано, тому пишемо «він», в умі тримаємо «вони»).
Шлях до себе як божества почався одного дня, коли він прокинувся у своїй кімнаті в підвалі гуртожитку і вирішив, що він заслуговує не те що на більше, а на найбільше. Ні, він не був простаком. Він розумів, щоб його амбіції реалізувалися, треба їм відповідати, треба щоб амбіції світили, сяяли та сліпили як ореол, підкреслюючи його велич. Треба ходити як бог, треба дихати і думати як бог. Треба вести себе як начальник , як генерал, як бос, як CEO, як штурмбанфюрер. Говорити із оточуючими тільки як з підлеглими. Треба безумовно і безальтернативно домінувати скрізь і всяк.
Тому він поступово почав створювати навколо себе відповідний імідж. Найняти персонального PR чи імідж-мейкера він поки що не міг собі дозволити, тому вирішив бути сам собі імідж-мейкером. Почав із іміджу в соцмережах. Вибрав фотографії, що були б найбільш імпозантні, які в викликали найбільше обурення та обговорення у оточуючих. Щоб визвали шквал критики, ненависті та підняття брів. Він бог, треба було всім про це повідомити. Треба було створити вибух в соцмережах. Треба було вліпити кілька потужних фоток на профайл, щоб відразу все стало на свої місця. Ось наприклад ця Фото 1: де він посажений у масивному креслі. Погляд прямо в об’єктив камери, зверхній погляд із ледь помітною високомірною посмішкою, підняте вгору підборіддя.  Ну явно ж він тут як мінімум принц, ну імператор. Владика. Фото 2: Він в костюмі та краватці (краватка трохи задовга і повністю вкриває бляху ремня, але шлях до фідбеку закритий, адже функція коментарів заблокована). Ділок. Бізнесмен. Вєршатєль судєб. VIP. Тут, в цьому образі не вистачає, автомату і все він тепер Аль Капоне, найвпливовіший гангстер в американській історії. Іміджмейкінг компанія продовжувалася, і він періодично підкидав нові фотки себе в образі
Він марив. Ні не так. Він був упевнений і він знав, що у майбутньому до нього будуть звертатися як мінімум щось на кшталт такого як до Іді Аміна, Президента Уганди: "His Excellency, President for Life, Field Marshal Al Hadji Doctor Idi Amin Dada, VC, DSO, MC, Lord of All the Beasts of the Earth and Fishes of the Seas and Conqueror of the British Empire in Africa in General and Uganda in Particular".
Все познается в сравнении. Йому треба були друзі-шостаки-посіпаки для завершення реалістичності домінантного образу. Optics is everything. Його друзі своєю присутністю мали його возвеличувати ще більше не тільки в очах оточуючих граючи на контрасті, але і в його власних очах, періодично нагадуючи йому самому про свою власну неповторність, богемність та велич. Друзі, а саме двоє друзів йому були потрібні ще для того, щоб котити перед ним його огромні яйла. По одному яйлу на друга-шостаку. Так і йшов із своєю свитою, спочатку він – Божество. Ні не так. Перед тим як вся делегація входила до кімнати, спочатку чутно було як котилися його огромні яйла, потім запливав він – Божество на фоні своїх двох посіпак, яких майже не було видно за його огромними яйлами. Помпезність його візуального образу завершало взуття, підстерте із зовнішньої сторони на пару сантиметрів, що буває тільки у людей із гіперболізованою самооцінкою.
Думаючи про свою важливість, богообраність, невід’ємність та неділимість від навколишньго світу, важливість та особливість для нащадків і прийдешніх поколінь, в його голові почала грати возвеличена класична музика, щось на зразок Бетховена чи Баха, починав співати церковно-академічний хор та в ряд ставали ікони-образи святих, як ото часто буває під час православної ходи організованою партією регіонів. «Яка все-таки благодать», упивався власною величчю та богообраністю. Напевне вже час йти в велику політику.

Перед бурею


У серпні цього року США відзначали 400 років від започатку рабства на території Америки. Саме в серпні 1619 року, до Вірджинії прибув перший англійський корабель із африканськими полоненими-рабами на борту.

...Перед бурею...
...Він вдихнув повітря на повні груди. Посміхнувся, бо було дуже свіжо та гарно, і це був новий ранок, новий день. Він був вільний. І він любив море.
Уже було світло. Сонце ще не зійшло. Але вже було добре видно. Морська гладь розістлалася так далеко як бачило око і поєднувалася десь там із небом. Було дуже тихо і спокійно. Він любив саме оцю тишу та спокій.
Він знав що увесь цей спокій та тиша розлетиться в момент. Корабель нісся на схід, наздоганяючи бідолаг на британському торговельному вітрильнику.
Він знав, що за годину він, разом із своїми товаришами, дістане свою шаблюку та буде нею здобувати чергову перемогу під керівництвом капітана Сюркуфа. Він був молодий, спритний та м’язистий, швидко рухався, вправно махав шаблюкою та рубав ворогів наліво і направо.
Абордаж збуджував його більше ніж жінки, золото та ром разом взяті. Тіло клокотало від адреналіну, серце бухкало в очікуванні битви. Пальці нервово барабанили по ефесу. Він перекладав шаблюку із однієї руки в іншу. Він нервував. Ні, він не боявся. Просто хотів щоб час прийшов швидше. Він любив оці миті абордажу...
[Він любив паніку серед своїх та чужих. Він відчував себе дуже природньо у цьому хаосі із дзвону та скрежету сталі шабель та шпаг, оглушаючих криків та пронизливих пересмертних стонів. Насолоджувався двобоєм. Любив дивитися в очі супротивнику перед тим як вігнати лезо йому через груди прямо в серце або перерізати горло, забризгавши білу сорочку свіжою гарячою ворожою кров’ю. Там, в тих очах, він інколи бачив подив та невіря, бо смерть наступала занадто швидко і людина не встигала усвідомити, що помирає. Часто в тих очах він бачив жах, який пронизував своєю безкінечністю та пустотою. То все були миті. Він давно звик убивати ворогів. І звик до загибелі товаришів. Він звик сіяти смерть навколо себе та бачити багато смертей. Це було його життя і він іншого не знав, точніше уже мабуть не памятав.
Португальці спалили вщент його домівку, разом з усим селищем. Весь люд із села зігнали, закували в кайдани та повели до найближчого работоргівельного порту Мапуто-Бей. Там його розлучили із сімєю. Там він бачив останній раз своїх братів та сестер. Їх придбали купці-посередники, що наповнювали нові землі рабами для плантацій цукрової тростини. Це був останній раз коли він, пятнадцятирічний хлопчик, плакав навзрид, спостерігаючи як повели його братів та сестер, яких він уже ніколи в житті не побачить. Його малого продали якимсь білим (пізніше він дізнався що то були англійці).  Його разом із іншими полоненими африканцями закрили в трюмі величезного вітрильника, що вирушав до нових земель.
Вони пливли більше місяця, в трюмі багато хто помер, іжі та води було обмаль. Він молив своїх богів щоночі, щоб позбавили його мук та дарували йому швидку смерть. Але мабуть вони занадно далеко відплили від рідної домівки і його боги уже не чули його мольб. Одного дня після кількогодинних вибухів та звуків возні на палубі, двері трюму відчинилися і туди зайшов високий чоловік. Він привів із собою перекладача-зулуса, який говорив на схожій мові. Той запропонував тим хто вижив або приєднатися до команди піратів або залишити іх в найближчому порту (насправді або висадити на безлюдному острові або скинути прямо в океан). Малий довго не думав, точніше він не знав, що йому робити одному в якомусь незнайомому порту. То й долучився до піратів. Пірати замінили йому і маму, і тата, і його богів. Пірати навчили його управляти човном, ставити вітрила, орієнтуватися у вітрах та зорях, розбиратися у прапорах та одязі супривника. Пірати навчили його володіти холодною та вогнепальною зброєю. Вони навчили його грабувати та вбивати. Він розумів і бачив що сила, зухвалість та відвага приносить успіх в бою, перемогу та здобич. Коли здобич солідна, тоді всім дістається кілька золотих монет, які можна в наступному та найближчому порту обміняти на жінок та ром. Він любив це життя: тиша, абордаж, хаос, кров, смерть, переможні крики, здобич, пянство, порт, шльондри, ром, тиша і так по колу, і так щоразу. Пірати були йому за товаришів та компанію, в нього була справа, якій він віддавав усього себе і про завтра він ніколи не думав. Він сумлінно робив свою роботу, крамсав безжалісно ворогів не жаліючи себе. Капітан був ним задоволений. А він любив, боявся та поважав капітана.]
Він любив оцю тишу перед абордажем. Корабель різав водний простів навпіл, наближуючись до вітрильника-жертви. Пірати уже вишикувались на палубі. Він окинув своїх товаришів поглядом, ледь посміхнувся, побачивши рішучість, безжальність та запал у них в очах. Вони вдивлялися далеко за обрій. Сонце уже сліпило. І ось нарешті, дозорний на центральній щоглі щось активно замахав руками. Нарешті, він побачив обрис корабля. Він знав, що буде далі...

Про баобаб


Карл любив усе фундаментальне та монументальне. Ну а що ж може бути фундаментальніше та монументальніше за баобаб? Тільки інший баобаб.
«Великий», подумав Карл розглядаючи крону баобаба. «Напевне ти особливо і не змінився з того часу як я писав свій «Комуністичний маніфест» у 1848 році» - звернувся до дерева Карл.
«Дивно», подумав Карл оглянувши окружність баобаба. «Тобто, коли американці проголосили свою незалежність від Великобританії у 1776 році, ти напевно уже був десь такого ж розміру як зараз? І коли Колумб помилково відкрив Америку у 1492 році, розпочавши європейську колонізацію нових континентів, біля тебе бігали натовпами бабуїни? Ти мабуть так же запутував вітер у своїй кроні, коли Чінгісхан кромсав європейські князівства своїми багатотисячними арміями у 12-му столітті?».
«Давно», подумав Карл, спостерігаючи за плодами баобаба. «Ти напевне був іще зовсім юним коли закладали фундамент Ая Софії у Константинополі в 537 році
«Карл», подумав баобаб, підраховуючи скільки пішло дерев на друк його робіт з політекономії.
«Філософ», замислився баобаб, уявляючи скільки мільйонів людей в демократичних режимах СРСР, КНР, Кампучії було пущено під ніж задля практичного втілення філософських ідей Карла.
«Борода», оглянув Карла баобаб. «Наче ж ера комінізму-ленінізму та націонал-соціалізму пройшла, памятники жертвам зведені, музеї побудовані і книги написані? Чому ж їм на заміну прийшла релігійні нетерпимість між буддистами та мусульманами от як наприклад в Бурмі в 2018 році чи племінний етноцид як оце між хуту та тутсі в Руанді в 1994 році та реваншизм сталінізму у олігархічно-імперіалістично-більшовистській Росії, що є розсадником сепаратистської зарази по всій своїй географічній окружності від самого початку 90-хх років або ісламський фундаменталізм на древніх територіях Вавілону та Месопотамії, Магрібу та Сірії?»
«Точно борода» подумав баобаб, проводжаючи поглядом Карла, і заходився ловити вітра, щоб дізнатися останні новини савани...

...Селфі на фоні ковра*...


Причепурилася. І замутила селфі перед виходом із своєї двокімнатної квартири по вулиці Космонавтів. Вальнула селфач на фоні ковра прямо на профайл.
Вона не знала слова моветон, але саме вона було його флагманом, його девізом, його лейтмотивом та живою ілюстрацією. Сама того не розуміючи, власне вона і визначала, що таке моветон. Саме вона задавала тренди, навіть не знаючи цього слова, навіть і не здогадуючись, що вона може щось там собі задавати.
Вона страждала і бідкалася, коли заблокували однокласників. В її щоденній рутині утворилася чорна пустота та діра, розміром з Маріанський жолоб. Адже вона завісала в однокласніках кілька годин на день, розглядаючи фоточки, інколи ставлячи лайкосіки своїм подругам, інколи коментуючи за допомогою emoji, бо писати було в лом. А ще більше вона полюбляла вичавлювати весь свій яд заздрості та тупості на ті світлини, де їй було впадло поставити лайк. Однокласніки заповнювали її час сенсом, надавали їй відчуття осмисленості буття, повноти та різномітності життя, щонайменше віртуального.
До двадцяти років, вона вже повністю виконала свою життєву програму. Вискочивши заміж та народивши двох дітей, вона уже все зробила, що хотіла. В принципі уже і все, game over. Карма уже відпрацювала, і у наступному житті, у її випадку, вона переходила на рівень нижче. Вірогідно, у наступному житті її душу заселять у щось більш корисне, наприклад в дерево.
Ну, а в цьому житті їй залишилося тільки споживати finite ресурси планети for no particular reason, просто так зменшуючи і так обмежені запаси питної води та кисню, та продукуючи по кілька кілограм неорганічних (в основному пластикових) відходів в тиждень.
Вона безумовно добросовісно відпрацьовувала програму ідеального споживача – тупого, ледачого, недалекого та нерозбірливого. Вона як по свистку та із чіткою німецькою регулярністю замінювала старий телефон на новий, оформлюючи споживчий кредит у супермаркеті електроніки під десь 30% річних. Вона обожнювала кредити, адже вони надавали їй змогу сьогодні отримати те, за що треба була платити тільки завтра. Її любили в супермаркеті електроніки, адже вона була їх типовим покупцем – найбіднішим, найтупішим та найбільш прибутковим. Її любили не тільки в супермаркеті електроніки, але і в міністерстві статистики та економіки, бо вона покращувала їм показники, збільшувала продажі та ВВП, адже  вона купувала речі, які їй не треба, за гроші, яких у неї не було.
*Українською «килим».

2 роки без куріння та алкоголю // 2 years non-smoking and non-drinking


I remember this page from Alen Carr’s book: “Benefits from smoking” – this page was left intentionally blank – this was quite a powerful and visual statement. As there was none.
I was a smoker for 20 years since I was 16-17. And I had a casual drink just like everyone else since the same age.
Alcohol was never an issue. I could do without alcohol but not without cigarettes. The trick with cigarettes is that they are always with you, they are such a big part of your routine, that is just so indistinguishable from your identity, so intertwined with your personality. You have a smoke with morning coffee, after lunch, during coffee break, before you start something, after you have finished something. Smoking becomes part of yourself in a way. Hence, it is so difficult to quit, it is as if you are betraying yourself, you giving up part of yourself.
Just like Mark Twain once famously said: “Giving up smoking is easy…I've done it hundreds of times”. Ever since I started smoking, I always wanted to quit this habit. There are multiple reasons why I wanted to quit. But one reason particularly stood out. It is the feeling of slavery that was just so annoying.
My first attempt to quit smoking was in 2006 while I was in Cameroon. I’ve read Allen Carr’s book “Easy way to stop smoking” and I quit for 3 days. It was so easy, and then I thought: “Ok, if I can do it so easy then I will quit later, let me enjoy a bit more” (a trap number one).
My second attempt to quit smoking was in Mauritius (likely after re-reading the book again). I did not smoke for five or six days. And then there was Friday and we went out with colleagues and we would drink a beer or two. When you have alcohol you automatically want to smoke (a trap number 2). So, after a few beers I started to smoke again.
My third attempt was in Mauritius in September 2011. At the time I moved to the seaside, bought myself motor-cycle and was enjoying drives around the island. Sometimes I would drive after partying, after drinking. Drinking and driving car is dangerous to say the least, drinking and driving motorcycle is probably a suicide within a short period of time. I thought I’d be better off not drinking or I will kill myself on the road. I knew that I had to stop both at the same time. So, I quit both smoking and drinking altogether. 5 months alcohol and smoke free. It was such a happy period of my life: super productive and very happy. And then end of April 2012, I was on a business trip in Kampala, the capital of Uganda, doing financial due diligence exercise. We had a night out at a buzzling part of town. We had a nice dinner, I was around billiards table and people were smoking. So I just wanted to have that one, just one cigarette (a trap number 3). I asked for a cig, then another one. Then I bought a pack. Lastly, upon my return to Mauritius, my friends came over to celebrate my birthday with a few beers. Here we are again back to normal – smoking, drinking and having fun:).
In my head, to quit smoking cigarettes it was always a day. If can not smoke for a day, you are done, finished. You can then not smoke further. You just do not light it again.
Exactly two years ago I had a casual go-out Friday night with my favourite cocktail Long Island Iced Tea (2 of them) and a pack of Dunhill Blue. Next morning, I had an amazing hangover morning with beautiful headache, and no cigarettes next to me as I ran out last night. Perfect situation to quit – excellent hangover and mesmerising headache to feel miserable and with no cigs. I spent a day at home with no smokes. And then another day. I did not smoke thereafter nor did I drink alcohol ever since.
The first big test for me was in summer 2018 upon my visit to my home country Ukraine. I love meeting people, I love partying and when you get back home you do meet people and you do drink alcohol. It is expected of you by yourself and it is expected of you by others. Somehow, I managed to not meet those expectations. It was not easy especially when I consider last year that I threw a few big ass parties back in Ukraine – o man, I do know how to have those parties! There was a deviation just once. I had a change of flights in Frankfurt on my way back from Ukraine late June 2018. And in Frankfurt I ordered a non-alcoholic beer to go with some Frankfurter sausage. The beer was good but I’ve felt buzz which was weird as this should have been non-alcoholic. I thought that non-alcoholic beer still contains a bit of alcohol anyways (trap number 4). Forgave the Germans with their non-alcoholic beer😊. Don’t drink any beer ever since.
I need to add that giving up smoking was in no way painful physically. It was always a mental dependency, a habit. It was a habit so intertwined in your personality that you can hardly imagine yourself without a cigarette. That is the only work you need to do – to avoid lighting a cigarette and then you are done. As simple as that.
Saving from non-smoking. My average consumption say was a pack a day (keeps doctor away) which at local prices is equal to USD 6.3 which is a saving of USD 4,588 over 2 years.
Saving from non-drinking. I estimate I was spending close to USD 30 per week. This equals to USD 2,972 over two years.
A simple math results in a saving of USD 7,560 to-date of financial gain.

P.S. It is never to late. And anyone can do it.

Champions League Final


Intro: “There are only two ways to live your life. One is as though nothing is a miracle. The other is as though everything is a miracle”.
Champions League Final ticket.
How do you get Champions League Final tickets? Easy. But not simple. This is a story worthwhile a separate chapter in my autobiography. Here it is, a “Step-by-step guide to buy a Champions League Final ticket”. This is a story of how you deal with uncertainty, ambiguity, trying to turn “unknowns” into “less of unknowns” and gradually to “knowns”.

1.     Around January February 2018, I realised that Champions League Final will be held in Kyiv, the capital of my homeland. This is one of those things you want to do in your lifetime. Living away from Europe for a while, you are even more desperate to see this kind of events. In 2017, I was considering going to Cardiff for the weekend to watch the final, but it would have been a logistical nightmare for me, so I did not even try. This time, it is in Ukraine and I need to go.
2.     I properly registered for the draw on UEFA website before 15 March 2018. A couple of weeks after I learned that I was not selected to win the tickets. Frustrated? Of course. Gave up? No fucking way.
3.     Around March, I agreed the timing of my holidays which had to be around Champions League date of 26 May 2018. I booked flights from Mauritius to Kyiv well ahead of (Ha Ha) the supporting fans of Real Madrid and Liverpool, i.e. when the competition was in its 1/8 stage (Round of 16).
4.     As the tournament progressed, I started to look out for the tickets being offered online by resellers. That did not look promising at all as the nominal prices for Category 4 ticket of € 70 and Category 1 ticket of € 450 turned into € 800 and up to € 3,000 – € 4,000 if wrapped into hospitality packages.
5.     I could not reconcile in my head how you actually buy tickets online from a reseller, how do you physically obtain the tickets from someone, what are the guarantees? Having read the feedbacks from a number of websites-resellers, it seemed like a virtually certain opportunity to be disposed of cash without getting anything in return.
6.     Beginning of May, as the participants of the final became known, I sent the message into space, spread the word around and sent a request on facebook to see whether there are any ways of buying tickets at a reasonable price. There were some leads, and I appreciate the responses and assistance from some of my friends and colleagues. Did I get the ticket? No, not just yet.
7.     It is worth mentioning that I also informed my wife about my intention to visit the key game of the year in European football. When she learned about the value of potential cash outflow from our family’s budget, we ended up at the new spiral of “Hello, we are getting divorced again!” So, that was another issue to manage along the road to Kyiv.
8.     So, I flew out from Mauritius to Kyiv on 20 May, a week before the final, still without an idea of how I get to the Olimpiyskiy stadium. I started talking to my friends-fans who were regulars on football games and who would follow Dynamo abroad and within the country. I got to know that None! None of the people I knew were attending / planning to attend the game. The reasons included: “too expensive”, “football has gone mad and too commercial and we are against it”, etc etc. My friends advised to not purchase anything online, as this is a guaranteed flop. And the last thing I would want to do is to have the funds written off my bank account, not getting anything in return and completely ruining my well-deserved less than two-week holiday break.
9.     Thursday, 2 days before the Final. I am meeting an old friend from Deloitte who advised that I should try buy it just before the kick off. Statistically speaking, some of the resellers would not be able to sell all tickets, and they would drop prices even below face value. Though great as an idea, I did not have balls of steel and the luxury of previous Champions League Final experiences, to wait until the starting minutes of the game, to look for the desperate crooks hoping to recover at least their cost of investment. I had lots of scheduled meetings with friends, and leaving the ticket purchase to the last moment would completely ruin my quality time with friends.
10.  Friday, 1 day before the final. This is a story in itself. I meet another friend from Deloitte with whom we have not met for 10 years if not more. If you have seen the film “Perfume: The Story of a Murderer” and its opening scene, which basically tells the story of how the string of random events result in something specific and if you try to piece it all together looking forward, there is no way you can predict how the events will unfold. You can only unbundle the events looking backwards in history. Anyways, this friend asked me to bring a plate from Mauritius. The story goes as follows. She met with a client and during the casual chat she learnt that her client was collecting small souvenir plates from various countries he had visited. Unfortunately, a plate from Mauritius got broken which deeply upset the guy. A friend then suggested that she might get one from Mauritius having myself in mind as a potential plate supplier in the short-term future. I did agree to bring a Mauritius plate. Now I was sitting with a friend exchanging a 10-year summary of our lives in a 45 minute conversation. I revealed my intention of wanted to go the game. She said that two of her colleagues went to the stadium yesterday (2 days before the game) and purchased tickets for €500 each. You should check it out yourself, she said. I finally felt back on the hunt. I finally felt the smell of blood in the air! It is here somewhere, I am about to get it! I walked with a friend down to the Stadium which happened to be just next to her work.
11.  I am now next to the Stadium, looking out for the greedy resellers offering tickets for 3-5 times the nominal price. There was a group of people, looking like they have something I need. Now I realise that I do not even know how the tickets look like. And if I was given a counterfeit, I would not be able to differentiate between a genuine one and a fake one. So, I come up to the group of these people and start talking to them. They speak German and Polish between themselves. Talking English to me. We start conversation in German / English. They offer Category 1 tickets for € 1,000 and Category 3 for € 700. I feel I am about to finally buy a ticket. But not just yet. I looked at the tickets, I could see which the layers of protection are being used. And they seem real. They seem genuine. I start talking to the younger guy in German. I pushed the price down from € 650 for Cat 3 down to € 500. But I need to go to meet the guy in the hotel Hyatt in the downtown Kyiv (it is actually the heart of Kyiv not just downtown). Not a bad place to stay for a gang of international German-Polish crooks, I’d say. So, 7pm is the time we would meet and do the transaction.
12.  I have scheduled a meeting with my university friends for 6:30 pm same day. I had now a few hours to prepare cash for the ticket and relax a bit before the meeting. I called one of my university friends, and if his time permitting to accompany me to go to Hyatt in case we might need some muscle power to protect my genuine right to attend the game. He happily agreed and I walked to down to Maidan Nezalezhnosti to meet up with him. I had about 30 minutes before he would come over. I went to McDonald’s, tired and wanted to take a breather, sat at one of the tables outside, next to an aged couple most likely from Spain.
13.  As I was sitting next to the couple, I thought they must have been Real Madrid fans. I knew that a few thousand Real Madrid fans refused to come to the Final in Kyiv as the flight prices to the capital of Ukraine sky-rocketed and rental costs went absolutely insane, as the owners probably wanted to earn a few years worth of rental over a few days time. So, as my natural curiosity suggested, I asked them how much they spend on their Champions League Final tickets. They did not speak English, so I had to converse this out of my shattered and neglected Spanish. This made it more interesting and luckily, they were interested in the conversation. Now, the guy pulls out a transparent file with 4 tickets inside. And I see that he starts to offer 2 of them to me for €650 each. I tell him that I have an option to buy for € 500 within an hour. But just in case, he has written his phone number on a piece of McDonald’s ad, and explained that we could meet tomorrow at 9am next to Палац Спорту or Sport Palace metro station. Ok, I said, at least I have a Plan B (see exhibit 1).
14.  My friend arrived, and we walked together to Hyatt which was just a few blocks away from McDonald’s. Unlike me, my friend had a ticket reserved for him by his mate who was residing in the UK. So, he was totally relaxed, having finished his working week, ready for drinking tonight and for football game tomorrow. We walked in Hyatt, I called the ticket owner – international барига Jimmy. We sat in the lobby, opposite the guy. I finally understood the set up: Hyatt hosted the Champions League organising committee, and my guy was being one them, had access to sponsors’ tickets. My guy барига Jimmy (what a name for a German of Polish origin, I thought) behaved in a very strange way. He sent me messages on whatsapp asking not to approach him and later to leave the hotel and wait for him outside. But he also alerted me to see Luis Figo who just arrived as part of a football legends gang, which was so cool to see the 2000 Golden Ball Winner and recipient of a pig’s head missile at Camp Nou when he traded Barcelona for Real Madrid. My new friend Jimmy came out of the hotel to say that he does not have Cat 3 ticket for € 500 but he has Cat 1 ticket for €1,000. And if I need a Cat 3 ticket for € 500, I need to come back in a hour. Fucking hell, ok then. What else can I say.
15.  My patience level was going down. Luckily I was having a good time with my university mates at Prorizna, telling them stories and sharing our experiences at school and beyond. But international Барига Jimmy was making me nervous. The game is tomorrow and I still do not have the ticket. I took Uber to go to see Jimmy in his hotel. He did not return the call but he texted me to say that he went out to dinner in town. He fucked me up twice and my hope was fading out. I could no longer trust the guy and I was getting desperate. We parted with university mates and I went to my friends to stay overnight.
16.  On the game-day 26 May 2018, I woke up around 6am. I pulled out the note written by a Spanish couple. I put in the phone number into my phone, adding Spain country code. The photo of the guide popped out in whatsapp. Huuuh. It is a genuine number, Jesus F. Christ! I send him a text to confirm for the meeting at Sport Palace at 9am. I got a response back Cat 3 for € 500 at 9am. I am off to the metro. I am going out of the metro station at Sport Palace and see the couple waiting for me…

P.S. The game is a separate story.
P.S.S. Facebook pick-up Spanish guy profile and suggested him as a friend. This guy turned out to be a big Real Madrid fan and had photos for the past 10-15 years with all players and managers, including both Ronaldo from Brasil, Christiano Ronaldo, Zidane, Morinho, and all of the other big names in the club.  

Leopard


That day (Saturday, 23 June 2018), I stayed in G to watch World Cup. The games were not super exciting and I, when packing, intentionally picked up my engraving kit. It is one of my things to do. There is one shop in Shoprite in the middle of the island which sells various pre-printed images, like animals, famous sites, ships, etc. I have done quite a few, probably more than twenty during my time in Mauritius. It is a monotonous work, requiring patience, attention to details, focus and concentration. It is a meticulous work, whereby small but consistent strokes and cuts turn into a full and nice image once completed. I quite like the idea of analysing various art objects, dismantling them in your head into small and simple pieces, such as a line, a dot, a circle. Connecting those pieces into a complete image or an object is an act of creation, always something extra-ordinary. I need to say that I am good in copying though. I am still learning and enjoy it.
That day, I was engraving a leopard as shown on Exhibit 1 (unfinished at the time of a photo). It took me probably good 3-5 hours over the weekend to complete the whole thing. While engraving, I already decided to give it as a present to Lisa, a colleague of mine. I always give those completed away. Not that I do not like the completed items, not at all. I just really enjoy the process of creation, the process of engraving. I think I have given away all of them, including but not limited to ships, dolphins, wolves, Coliseum, tigers, cats and so many more. This time it was a leopard’s time to part. This time, L was selected a victim and she was to receive a gift.
At the back, I have written a message to L. It was something like: “Have you ever seen a leopard in the wild? I hope I will see one someday”. I left it on L’s desk on Sunday, 24 June 2018. As I finished engraving a leopard, I left G and went back home to pack for my South Africa business trip.
I took a few days off in-between my Durban work and meetings and decided to go and see Victoria Falls in Zimbabwe. Victoria Falls has a great location, with Zimbabwe and Zambia sharing the border. It is also very close to Kazangula, which is considered as a quadripoint or a point where the borders of four different countries meet: Zimbabwe, Zambia, Botswana and Namibia. The idea of seeing three different countries in one go seemed really cool (I have been only to Namibia before). Zimbabwe and Zambia allow to obtain visa on their borders. For Botswana, it is a logistical nightmare for me, while staying in Mauritius. As a Ukrainian national, I require, a visa to Botswana. As the number of embassies on the island are limited, I would need to go to Pretoria in SA to get a visa. Botswana does not issue visas on their borders.
When planning my Victoria Falls trip, I noted that there were one day trips from Victoria Falls over the border to the Chobe National Park in Botswana. Would be great to visit but for visas, borders and other bureaucratic hurdles. So I had to give up the idea at inception, as I always do.
30 June 2018 (Day 1). On arrival to Victoria Falls International, I requested a multi-entry visa to Zimbabwe so that I could also visit Zambia to see the other side of Victoria Falls. I explained to the official what I want and he said that I would be granted a Kaza visa which is good to travel multiple times between Zambia and Zimbabwe. Kaza stands for The Kavango Zambezi Transfrontier Conservation Area and is meant to promote regional tourism in the area. The official also mentioned that Kaza visa is good to visit Bostwana on a day trip to say Chobe. This made me incredibly happy since not only I saved on visas between Zimbabwe and Zambia, but now I could go to Botswana. Kaza visa cost is USD 50. Sweet.
As I arrived to Shearwaters, a big travel agency, based in Victoria Falls, I reviewed my previous activities bookings. Now knowing the opportunity for Botswana in mind, I have added a full day trip to the Chobe National Park located in Botswana just across the border with Zimbabwe.
3 July 2018 (Day 4). Left Zimbabwe. Entered Bostwana border control. I gave my passport to an official who first put the stamp in my passport. Then he looked at the back of my passport. Oh oh, he said. We have a problem. He said that I need a visa. I told him that Kaza visa provides for a visa free trip to Botswana. I actually re-checked about Kaza on government websites of Zimbabwe and Zambia. I was sure that I could get into the country without any hassles. Almost.
He took off and went into a separate room. I waited for 10 minutes. Then, he called me and invited me to the room. I explained to him all my logic again, I begged him on my knees, I promised I will not take anything from the Park except for photos, I will leave nothing behind but footprints, that I will not even tell anyone that I will have been in Botswana. All in vain. I did not really threaten or intimidate him (maybe I should have). Seemed like his own interpretation of Kaza visa regulation was quite different from mine, was different from the official position and it smelt like someone wanted to collect a penalty on the spot.
We left the border. We did a boat ride. We did a game drive. I saw a leopard. He allowed us to watch him for about 10 minutes. He was walking along the river. He went down to drink some water. 5-7 vehicles watching him. He ignored annoying humans. He had his own staff to do. We all watched him. And then we left. I was absolutely amazed. I was so happy. It is so rare to see a leopard. Virtually impossible. That was such a luck.
As one of the greats once said: “There are only two ways to live your life. One is as though nothing is a miracle. The other is as though everything is”.

Про Намібію


Skeleton Coast – Берег Скелетів – узбережжя Намібії і Атлантичного океану в північній частині пустелі Наміб. Простягається на 500 кілометрів від кордону із Анголою до міста Свакопмунд. Така весела назва має дві причини: По-перше, вздовж узбережжя розкидано дійсно багато скелетів як морських жителів – китів, морських котиків, так і наземних тварин – шакалів, імпал, ориксів. Ну і людей. По-друге, це один із найбільш небезпечних, жорстоких та брутальних регіонів планети для мореплавателів. Узбережжя буквально вкрите залишками кораблів, що зазнали аварії та повільно дезінтегруються під впливом пекельного сонця, сильних вітрів та холодної води Атлантичного океану. Холодна океанська Бенгальська течія стикаючись із гарячими повітрям пустелі Наміб, утворює густі тумани, що вкривають берег більшу частину року. Туман, у сукупності із постійними величезними хвилями є причиною частих корабельних аварій. При корабельній аварії, шлюпки могли здолати лінію прибою та дістатися берега. Але прибій в цих місцях був настільки сильний, що на веслах в зворотному напрямку досягнути корабля практично неможливо. І саме тому, ті, хто вцілів при аварії корабля і дістався берега, опинявся посеред однієї з найсухіших і найменш придатних для життя пустель планети, в сотнях кілометрів від найближчих поселень та джерел питної води, без будь-яких шансів на порятунок, тому помирали прямо там. Власне саме тому цей регіон і отримав таку моторошну назву «Берег Скелетів». Бушмени, місцеві жителі Намібії, називали цей регіон «Земля, яку боги створили в люті», португальські мореплавателі дали назву «Ворота в пекло».
В геологічному відношенні більша частина Берега Скелетів є однією з найстаріших ділянок поверхні Землі, позаяк корінні гірські породи, що її складають, мають вік понад 1,5 млрд років. Такі цифри мені взагалі на голову не налазять. Якщо взяти людину із середнім віком 75 років, то вік цих порід становить 20,000,000 людських поколінь. Ну як це? Як же ж це ультра супер давно. Неможу навіть уявити своєю обмеженою фантазією.
Для чого я туди поїхав? Не знаю. Я думаю причина полягає у контрастності та потягу до протилежностей. Людині ж завжди хочеться того, чого у неї немає. Живучи на тропічному острові Маврікій, який Марк Твен назвав прообразом раю на землі “ Mauritius was made first, and then heaven; and that heaven was copied after Mauritius”, посеред спокійного лазурного, я би навіть сказав лагідного океану, в одному із найбільш густо населених куточків планети, в оточенні пальм і вічної зелені, лінивих і розслаблених острів’ян, мабуть хочеться побувати у чомусь радикально протилежному. Намібія, та Берег Скелетів, підходять для цього якнайкраще.
Намібія – займає другу позицію після Монголії, як найменш густонаселена країна у світі (3 людини на квадратний кілометр). 2 млн людей на 800 тис квадратних кілометрів. Більшість видатних та туристичних місць, які ти відвідуєш, ти відвідуєш тільки ти сам. Тобто все це тільки для тебе – і це зриває кришу. Після тисяч спітнілих, шумних черг та натовпів туристів у багатомільйонних мегаполісах європейських столиць, після загазованих та хаотичних країн південно-східної Азії, тиша, пустота, відстутність людей та близькість до природних чудес є концептуально іншим видом подорожей. Ну наприклад:
·       коли я в грудні на кілька днів зупинявся на півдні Намібії, щоб насолодитися красотою Fish River Canyon – найбільшого канйону в Африці, то я відвідував основний оглядовий майданчик кілька разів і зранку, щоб побачити як схід сонця грає тінями та поступово відкриває всю грандіозність цього гігантського канйону, і ввечері (те ж саме що і зранку, але без можливості фотографувати – бо сонце прямо в очі та камеру 😊), і там, будучи наодинці, можна спробувати як працює луна. Крикнув в пустоту десь вниз канйону, і слідкуєш як луна полетіла від одного загибу скелі до іншого і так на кілометри. Наче привітався із канйоном а він тобі у відповідь десятками відлунь. Крутяк. Тільки ти і канйон. Рекомендую, обов’язково покричати у Fish River Canyon;
·       або коли я в травні в’їжджав до національного парку “Skeleton Coast” у Springbok gate із регіону Kaokfeld. Заплатив внесок за в’їзд до парку та заповнював книгу реєстрації, то я звернув увагу на те, що до мене сьогодні в’їхало 2! авто. Тут важливо, що травень, бо травень в Намібії – це зима, а значить нежарко і температура дуже комфортна для подорожей. Так от 2 авто із відвідувачами в день на території парку розміром 16,000 квадратних кілометрів – це так для порівняння, ну все одно що 2 машини на території всієї Івано-Франківської області. І більш нікого. Пишу це зараз і самому стає моторошно! В цьому національному парку краще триматися основної дороги, бо якщо десь заблукаєш і навіть якщо тебе знайдуть, то не зовсім зрозуміло через скільки років.
Намібія – це країна майже повністю вкрита пустелями Наміб та Калахарі. Наміб вважається однією із найдревніших пустель в світі. У Намібії, усе якесь супер древнє. Тут ти в якомусь іншому вимірі. Намібія оголює та підкреслює, гіперболізує та висміює оцю усю возню сьогодення, швидкоплинність та тимчасовість людських цивілізацій, оце смішне бахвальство кожного окремо взятого мортального та суспільств вцілому. Намібія відкриває велич та грандіозність доісторичних, доцивілізаційних природніх явищ, об’єктів та суб’єктів планетарного масштабу. Тут поза часом у нашому розумінні слова «час». Час тут – це як мінімум десятки тисяч років. А в основному це мільйони та мільярди років. А твій вік як людини тут це секунда. Так, ледь помітний подмух вітру. Ну наприклад:
·       Гоба метеорит, найбільший метеорит, знайдений на Землі. Прилетів своєю масою в 60 тон приблизно 80 тисяч років тому (я тоді навіть ще не народився).
·       Скаменілі дерева в місцині Khorikas, на території якого можна побачити залишки дерев (два стовбури довжиною 45 метрів та окремі уламки на всій території заповідника). Під час ексклюзивної тільки для мене екскурсії, гід пояснив, що дерева росли на території теперішньої екваторіальної Африки та були сюди принесені природніми силами під час розлому Гондвани на окремі континенти приблизно 180 мільйонів років тому. Дерева перебували під товщею осадових порід, і з часом вода вимила із стовбурів органічні речовини, замінивши на мінеральні речовини, спричинивши їх скам’яніння.
·       Ну і власне сама пустеля. Пустеля – просто поза часом. Для мене це якось незбагненно, але пустеля сьогодні така ж майже нетронута людиною як і тисячі або мільйони років тому. Із своїми драматичними пейзажами, із своїми іншопланетними картинками, безмежністю горизонтів, різноманіттям та одночасно цілісністю ландшафту, Наміб takes your breath away. Наміб надихає на нові мрії та звершення. Якось у розмові із товаришом я поділився, що хотів би побачити та облітати всю Намібію на літаку – той відразу підкинув ідею отримати ліцензію пілота, щоб мати можливість літати. Я частково бачив Намібію та Наміб із неба – мій перший візит був саме про це.  На сході сонця, ми піднялись на повітряній кулі та подивились зверху на дюни Намібу – це мабуть одне із найбільш чарівних та захоплюючих пригод that ever happened to me.
Ну це точно to be continued…

...Йшла й шаркала


...Йшла й шаркала. Переставляла ледь-ледь свої ноги. Наче вся тяжість буденності навалилася за 30-40 років життя. Шарк шарк, пошаркала далі. Дивно, що самій не помітно, що шаркає. Може ніхто не сказав. Дивно, що самій не противно і не дратує. Отак ходити і шаркати. Зашаркувати простір.
Наче ж не сама. Наче з чоловіком пришаркала. Він залишився на вулиці, запаливши цигарку. Цікаво, чи йому оце щоденне шаркання не обридло? Щоб оце отак хтось шаркав, тож можна так з глузду зїхати. Кожен день. А потім читаєш в кримінальних новинах про ще одне побутове вбивство. Та просто шаркати не треба було. У кого завгодно терпець може увірватись.
Та підніми ж ти свої ноги. Скинь оту приреченність та безнадію в кроці. Бо тіло не обманеш. Витруси журбу із своєї голови. І крокуй собі впевнено по життю, без шаркання та не оглядаючись назад...

В смысле!!!???


«В смысле!!!???»
Будучи вихованою, вона не могла дозволити собі відкрито вступати в конфронтацію із людиною, яка відверто несла якісь нісенітниці та дурню, і прямо послати опонента на йух, тому користувалась коротким «В смысле!!!???».
У питальному словосполученні «В смысле!!!???» власне питання практично не було. Могло здатися що там десь три знаки оклику та три знаки питання. Але насправді там було напевне десять знаків оклику, ну добре нехай девять знаків оклику. І лише із ввічливості, та все-таки допускаючи, що можливо десь щось не дочула, чи можливо неправильно інтерпретувала, вона залишала один знак питання так про всяк випадок. Тобто «В смысле!!!???» насправді виглядав отак: «В смысле!!!!!!!!!?»
«В смысле!!!???» гартувався довгими роками та інтенсивними діалогами, щоразу стаючи все ближче до вербальної досконалості, змістової завершенності та смислової довершеності. Вона володіла своїм «В смысле!!!???» настільки вміло та  вправно, вихватувала «В смысле!!!???» так же блискавично та несподівано, як ковбої із американських вестернів діставали свої револьвери на запилених площах перед салунами Дикого Заходу. «В смысле!!!???» прошивав аргументи опонента наскрізь, залишаючи величезну діру сумнівів в його мізку.
Людину, яка мала необережність, необачність та злочинну зухвалість ляпнути неперевірене «ДесьПобачивЩосьПочув», очікувало наступне: «ДесьПобачивЩосьПочув» відразу застрявав спочатку у фільтрі, потім скочувався в recycle bin, де по «ДесьПобачивЩосьПочув» багатотонним катком прокочувався «В смысле!!!???»
Часто «В смысле!!!???» слугував їй своєрідним оберегом. Ніби на сторінках гоголівських творів, вона відхрещувалась своїм «В смысле!!!???», малювала ним кола або пентаграми (в залежності від настрою), зводячи непомітні для сторонніх залізобетонні мури, які захищали її від вселенської тупості, недалекості, інтелектуальних захворювань та ідіотизму.
Раніше вона користувалася «В смысле!!!???» набагато частніше. Намагалася використовувати «В смысле!!!???» більше як інструмент для аналізу та синтезу у морі інформації, для пошуку сенсу та раціонального зерна серед буденної сірості, зброду обиватєлєй та безликих пересічних середньостатистичних, стараючись знайти людину. Не дивлячись на впертість, твердість характеру та незламність віри в найвищі людські ідеали та цноти, ця щоденна боротьба забирала занадто багато внутрішніх сил, і тому із часом це стало нагадувати боротьбу Дона Кіхота із повітряними мельницями. Ні, вона не здалася та не зламалася, просто із часом та досвідом, старалася уникати та оминати дурість ще до того, як вступити із нею в діалог та подальшу неминучу конфронтацію. «В смысле!!!???» лунало рідше, вона почала використовувати його бережливіше і лише щоб уже завершити поєдинок. Так «В смысле!!!???» у неї перетворився на контрольний постріл в голову безмежної тупості.
Вона любила своє «В смысле!!!???» і ніжно дбала про нього. Повертаючись додому, вона ретельно протирала його, знімаючи пилинки тупості, підточуючи лезо до ідеальної гостроти і блиску, та ставила його на нічний столик біля ліжка, вимикаючи світло. Адже уже завтра новий день, нова боротьба і треба бути напоготові...

Выцвевшая юность


Вместо вступления и предисловия.
Надеюсь, это поможет кому-то, подтолкнет кого-то прекратить бесцельные метания, бесполезное и никому ненужное существование, потребление и так ограниченых природных ресурсов планеты Земля; освободит Lebensraum для более нужных, более злых и востребованых с клыками; и снизит общую токсичность атмосферы ибо если ты выцвел, завял, то твой путь простой – отойди с дороги, освободи ее для свежей поросли...

Выцвевшая юность
Он выцвел давно. Он не понимал зачем и для чего он просыпается каждое утро.
Он помнил эту надпись “Many people die at 25, and aren’t buried until they are 75”. Это было о нем. Он умер давно. Он не помнил когда точно он умер, но это было и неважно. Он даже и не смог бы вспомнить. Это было неважно. А важно было то что он не понимал для чего живет. Ну как живет. Так влачет жалкое существование.
В нем выцвело, умерло и отвалилось буквально все.
Песни Дельфина и Radiohead оставляли его равнодушным. Если обычного человека такая музыка засасывала, затягивала в грустную трясину безысходности, то его вялое тело и душа оставались абсолютно безразличными. Как-только он подумал о собственном безразличии, то его передернуло от осознания собственной атрофированности. Но это была лишь секунда. Он знал, что так не должно быть, но ничего не мог с этим поделать. Его огонь не то что потух, его костер давно был залит проливными дождями, угли перемешались с песком, землей и камнями, бесповоротно и безвозвратно утратив даже призрачную надежду на хоть-какую то искру.
Взгляд его был пустым и потухшим. Он давно ничего не искал. А так просто сканировал пространство с одной лишь целью зацепиться взглядом за что-нибудь буйное чтобы прибить на мгновение жужжание мыслей, которые словно рой ос давно поселились в его черепной коробке. Мысли особо ничего не генерировали, так шумели просто, без каких-либо претензий на что-либо.
Взгляд его был пустым и потухшим. Он знал, что когда его пустой и потухший взгляд натыкается на чей-то случайно заблудившийся взор, то этот кто-то ушпарится словно кипятком, перекосится сперепугу и отряхнется всем телом, постараясь забыть это взгляд как можно скорее, будто его и никогда не было.
Взгляд его был пустым и потухшим. Он старался избегать прямого зрительного контакта с другими людьми, кем-либо. Он знал, что пустота его взгляда шокирует любого. Он боялся ненужного внимания, он шарахался чужого взгляда себе внутрь. Он боялся что его кто-то обнаружит, выследит в конуре его душонки. Ему ненужно было любое чужое внимание, поэтому его взгляд был всегда засверлен в пол.
Взгляд его был пустым и потухшим. Затхлость его глаз была настолько безповоротной и безвозвратной, что даже при дневном свете, солнечный свет не отражался в мути белков его глаз. Даже солнечный свет, который казалось бы, должен был быть по своей сути нейтральным, старался избегать его, огибал его и падал на что-то более перспективное в плане отражения.
Одежда его была неизменно незаметного тусклого цвета. Цвета пыли и безнадеги. Когда смотришь на такую одежду, то невольно хочеться чихать, поскольку она вызывает аллергическую реакцию. На рубашке не хватало пары пуговиц, молния на ветровке пробуксовывала почти каждый день, периодически впиваясь ему в указательный палец.
Походка была тяжелой. Как-никак, необходимо было переставлять весь этот ментальный груз с ноги на ногу, ну а сил особо не было. Поэтому, каждый шаг давался ему с трудом. Шел медленно, грустно и грузно. Шел как всегда в никуда и особо незачем...

Дорогою до St Lucia або про старість


Ти стаєш старим, коли починаєш (і тут доречно використати саме це дієслово) крякати наступними патерналістськими конструкціями «В наші дні», «От коли я був молодий» і так далі. Коли хтось говорить щось подібне, мені відразу вбачається шафа заповнена моллю із затхлим повітрям, що не провітрувалося десятиліттями, після того як господарі зачинили будинок і викинули ключі, а час так і спинився на тому епізоді.
Насправді, нікому не цікаво, що було коли ти був молодий, чи що було 20 і 30 років тому, це абсолютно нікому не цікаво. Це може бути цікаво тільки тобі, в основному для безглуздого і безрезультативного самокопанія або для статистики. Усім цікаво що є зараз і що буде потім. Твоє «колись» нецікаве. Ти старієш тільки тоді, коли використовуєш подібні конструкції в своїй голові. Як людина вільна і незалежна, сам вирішуєш про що думати і які конструкції домінують в голові. Тому ти сам вирішуєш, коли будеш старим.
Не плутати із ностальгією. Ностальгія - це прекрасно. Адже ностальгія – це коли ти відкручуєш назад і смакуєш події, відчуття, людей, моменти, які давно минули.  Згадка про них визиває приємні і теплі відчуття. Але без претензій і повчань. Ностальгія – це не означає, що ти старий. Ностальгія означає, що тобі є що згадати і у житті ти не був пасажиром. Ностальгія не означає, що ти живеш минулим. Ностальгія означає, що ти колись прожив «зараз» яскраво, і те «зараз» перетворилось на приємні спогади у вигляді ностальгії.
Ти стаєш старим, коли вістря твого юношеского максималізму тупиться та ржавіє в тусклій і затхлій буденності, in daily rat race та в болоті дня сурка. Треба періодично витрушувати пісок десятиліть із своїх калош, щоб було легше переставляти ноги та йти вперед дорогою в майбутнє...
Зайшов в готель, включив для фону телевізор, а тут кіно із Жан-Клодом Ван Дамом at his prime😊.