Перед бурею

У серпні цього року США відзначали 400 років від започатку рабства на території Америки. Саме в серпні 1619 року, до Вірджинії прибув перший англійський корабель із африканськими полоненими-рабами на борту.

...Перед бурею...

...Він вдихнув повітря на повні груди. Посміхнувся, бо було дуже свіжо та гарно, і це був новий ранок, новий день. Він був вільний. І він любив море.

Уже було світло. Сонце ще не зійшло. Але вже було добре видно. Морська гладь розістлалася так далеко як бачило око і поєднувалася десь там із небом. Було дуже тихо і спокійно. Він любив саме оцю тишу та спокій.

Він знав що увесь цей спокій та тиша розлетиться в момент. Корабель нісся на схід, наздоганяючи бідолаг на британському торговельному вітрильнику.

Він знав, що за годину він, разом із своїми товаришами, дістане свою шаблюку та буде нею здобувати чергову перемогу під керівництвом капітана Сюркуфа. Він був молодий, спритний та м’язистий, швидко рухався, вправно махав шаблюкою та рубав ворогів наліво і направо.

Абордаж збуджував його більше ніж жінки, золото та ром разом взяті. Тіло клокотало від адреналіну, серце бухкало в очікуванні битви. Пальці нервово барабанили по ефесу. Він перекладав шаблюку із однієї руки в іншу. Він нервував. Ні, він не боявся. Просто хотів щоб час прийшов швидше. Він любив оці миті абордажу...

[Він любив паніку серед своїх та чужих. Він відчував себе дуже природньо у цьому хаосі із дзвону та скрежету сталі шабель та шпаг, оглушаючих криків та пронизливих пересмертних стонів. Насолоджувався двобоєм. Любив дивитися в очі супротивнику перед тим як вігнати лезо йому через груди прямо в серце або перерізати горло, забризгавши білу сорочку свіжою гарячою ворожою кров’ю. Там, в тих очах, він інколи бачив подив та невір’я, бо смерть наступала занадто швидко і людина не встигала усвідомити, що помирає. Часто в тих очах він бачив жах, який пронизував своєю безкінечністю та пустотою. То все були миті. Він давно звик убивати ворогів. І звик до загибелі товаришів. Він звик сіяти смерть навколо себе та бачити багато смертей. Це було його життя і він іншого не знав, точніше уже мабуть не пам’ятав.

Португальці спалили вщент його домівку, разом з усим селищем. Весь люд із села зігнали, закували в кайдани та повели до найближчого работоргівельного порту Мапуто-Бей. Там його розлучили із сім’єю. Там він бачив останній раз своїх братів та сестер. Їх придбали купці-посередники, що наповнювали нові землі рабами для плантацій цукрової тростини. Це був останній раз коли він, пятнадцятирічний хлопчик, плакав навзрид, спостерігаючи як повели його братів та сестер, яких він уже ніколи в житті не побачить. Його малого продали якимсь білим (пізніше він дізнався що то були англійці).  Його разом із іншими полоненими африканцями закрили в трюмі величезного вітрильника, що вирушав до нових земель.

Вони пливли більше місяця, в трюмі багато хто помер, іжі та води було обмаль. Він молив своїх богів щоночі, щоб позбавили його мук та дарували йому швидку смерть. Але мабуть вони занадно далеко відплили від рідної домівки і його боги уже не чули його мольб. Одного дня після кількогодинних вибухів та звуків возні на палубі, двері трюму відчинилися і туди зайшов високий чоловік. Він привів із собою перекладача-зулуса, який говорив на схожій мові. Той запропонував тим хто вижив або приєднатися до команди піратів або залишити іх в найближчому порту (насправді або висадити на безлюдному острові або скинути прямо в океан). Малий довго не думав, точніше він не знав, що йому робити одному в якомусь незнайомому порту. То й долучився до піратів. Пірати замінили йому і маму, і тата, і його богів. Пірати навчили його управляти човном, ставити вітрила, орієнтуватися у вітрах та зорях, розбиратися у прапорах та одязі супривника. Пірати навчили його володіти холодною та вогнепальною зброєю. Вони навчили його грабувати та вбивати. Він розумів і бачив що сила, зухвалість та відвага приносить успіх в бою, перемогу та здобич. Коли здобич солідна, тоді всім дістається кілька золотих монет, які можна в наступному та найближчому порту обміняти на жінок та ром. Він любив це життя: тиша, абордаж, хаос, кров, смерть, переможні крики, здобич, п’янство, порт, шльондри, ром, тиша і так по колу, і так щоразу. Пірати були йому за товаришів та компанію, в нього була справа, якій він віддавав усього себе і про завтра він ніколи не думав. Він сумлінно робив свою роботу, крамсав безжалісно ворогів не жаліючи себе. Капітан був ним задоволений. А він любив, боявся та поважав капітана.]

Він любив оцю тишу перед абордажем. Корабель різав водний простів навпіл, наближуючись до вітрильника-жертви. Пірати уже вишикувались на палубі. Він окинув своїх товаришів поглядом, ледь посміхнувся, побачивши рішучість, безжальність та запал у них в очах. Вони вдивлялися далеко за обрій. Сонце уже сліпило. І ось нарешті, дозорний на центральній щоглі щось активно замахав руками. Нарешті, він побачив обрис корабля. Він знав, що буде далі...