Як не забув то переплутав або коли хвилини та дрібниці вирішують

Вступ.

На початку лютого цього року, мама Ярослави впала на слизькому ганку та зламала руку в плечі. Ярослава вирішила полетіти додому, щоб хоч трохи їй допомогти під час реабілітації, доки заживатиме рука.

Ярослава летіла 16 лютого на вечірньому рейсі Emirates через Дубай до Києва. Забігаючи наперед скажу, що назад вона летіла 16 березня, якраз за кілька днів до глобального закриття кордонів, коли коронавірус уже почав паралізовувати міжнародні транспортні сполучення. Питання тоді стояло так: «Де ти хочеш провести глобальну пандемію Covid 19 в Україні чи на Маврікії?». Прилетіла. Сидимо тепер разом в цей дивовижний період історії людства.

Отож, Ярослава як завжди почала збирати чемодан десь за тиждень до вильоту додому. Складала, розкладала, перескладала, доскладала. Важила. Перекладала. Викладала. 2 чемодани по 23 кг ще й ручна кладь на 7 кг – у Emirates дійсно дуже щедра luggage allowance. Наче все зібрала, ми погрузили чемодани, сумки в машину і поїхали в аеропорт. Часу було достатньо, виліт о 23:15, виїхали десь о 19:30 щоб бути години за 3 до вильоту. Їхав я спокійно, адже була неділя і досить пізно. Машин було мало. Хоча в цей період на дорогах було багато паломників, які несли свої різнокольорові релігійні конструкції через весь острів до Гранд Бассану, на щорічне святкування індуїстського свята Maha Shivaratree. Ну але наче під колеса ніхто не вибіг и ми спокійно доїхали до аеропорту. Припаркувався. Почав доставати чемодани та сумки Ярослави.

«А де carry on?» – спитала Ярослава.  Ми оглянули ще раз машину, і зрозуміли що carry on лишився мабуть вдома. Я подивився на годинник в телефоні – 20:40. До вильоту 2:35 (дві години тридцять пять хвилин). «Іди в аеропорт на реєстрацію, а я попробую привезти твій carry on», я сказав Ярославі без зайвих соплєй та емоцій, заскочив в машину і погнав через весь острів назад додому.

Часу мало, серце калатало, а голова, щоб була в холоді, то докрутив кондиціонер на повну катушку. Треба їхати дуже швидко, але спокійно. Добре, що уже пізно ввечері або майже ніч. Людей практично немає. Машин мало, можна постаратися їхати швидше. Звичайно дорога до аеропорту з півночі (75 км) займає десь годину – годину 15 хвилин. Мені треба було туди й назад за десь півтори години, тобто зрізати із звичайного маршруту мінімум по 15-20 хвилин. Ну що ж. Варіантів не дуже багато. Обмеження по швидкості на острові 120 км на годину і по motorway висять камери. Тут особливо не притопиш, бо відстань між roundabout досить коротка і все одно треба часто скидати швидкість.

«Давай так» – телефоную Ярославі. Ти іди на реєстрацію. Зареєструй свій багаж. Отримай boarding pass, про carry on нічого не кажи. Після реєстрації тусуйся біля immigrations, щоб як тільки я тобі привіз carry on – ти в цю ж мить летіла із паспортом через immigrations та потім через металодетектори. При вдалих розкладах і якщо людей небагато – ти пройдеш immigrations, металодетектор і добіжиш до своїх воріт хвилин за 10. Все зрозуміла? Все давай, я їду», кинув слухавку і повернувся повноцінно до керма.

Робота under pressure у фінансовому секторі вчить не бздіть у відповідальні моменти, а якось реалістично і конструктивно оцінювати ситуацію, розбивати неможливі завдання на невеликі та легкі етапи, і методично закривати їх один за одним без емоцій із максимальною швидкістю із вірою в себе та надією на успіх. Блін, треба долити бензин – це ще десь хвилини 3-4, якщо немає машин. Добре, що змінив шини на минулому тижні. Бо поки я ганяв на сафарі або в Кенії або в Південній Африці, якась сучара спиздила у мене задні шини прямо на парковці у нашому бізнес-центрі. Більше не буду лишати машину на час своїх відряджень в бізнес центрі...

І от поки я їхав, то уже і думав, що ця подія із забутим carry on (незалежно від результату) точно займе достойне призове місце в рейтингу факапів повязаних із багажем, забутими речами та перекрученою логістикою. І коли починаєш згадувати, то їх дійсно трохи накопичилося.

Рейтинг логістичних факапів і челенжів

«Так», - задумався я, керуючи авто. «Ну а що ж в тому carry on? Якщо я не встигну, наскільки це критично?» Ярослава неначе почула моє питання і зателефонувала сама, запитати «де я?». В carry on звичайно були найважливіші речі: ipad, теплі речі для українського лютого (або того, що від нього залишилося останніми роками), подарунки мамі, подарунки татові, подарунки подругам, і все те найбільш цінне, без чого сама поїздка була б дуже скомканою. Не те щоб Ярослава без цього не могла обійтися, але блін. Ну як можна було сука забути цілий carry on, який стояв посеред зали? Як можна було його забути? Ну ладно, в «Home Alone» забули цілу дитину, а тут просто carry on, виправдовував себе, влітаючи в черговий round about.

Ну а ти часом, коли від внутрішнього та зовнішнього тиску секунди перетворилися на хвилини, згадую свої best of логістичні факапи та челенжі.

Епізод 1. Подорож по Сані Пасс і чудовим Drakensberg mountains або безвіз між Південною Африкою та Лесото (грудень 2016).

Складові та вхідні дані: Бажання відвідати Лесото, дороговизна разової візи, український паспорт, розрахунок на егегей

·       Одними вихідними вирішив explore навколишню провінцію Kwazulu Natal. Одним із популярних напрямків для туристів, що подорожують із Durban по Kwazulu Natal є подорож гірською дорогою Sani Pass до гірського королівства Лесото, що знаходиться всередині самої Південної Африки. Маленьке гірське королівство запрошує гостей – у кого паспорт крутий як от в ЄС чи США чи Гонконг – віза не треба, став штамп і заїзжай на 30 днів. А якщо паспорт наприклад України, то требе отримати візу, ще і наперед у одному із посольств Лесото. Ну як можна було уже здогадатися збирати документи на візу до Лесото та платити за візу $150 за single entry було якось ну дуже дивно. Тому треба було щось придумувати. Для початку я приїхав у містечко Underberg, яке знаходилося якраз на передгір’ї Drakensberg і звідки відбувалися усі туристичні поїздки. Десь в обідній час, зайшов в офіс турфірми, замовив тур – подорож по Сані Пас і візит до Лесото. Справа у тому, що на власному авто особливо не поїдеш, бо дорога гірська, крута, камениста і небезпечна. Є звичайно ентузіасти і хайкери, що підіймаються пішки, але я на той момент не був настільки fit, щоб дозволити собі подібний стрес для організму. Тому вибрав груповий тур на джипі разом із гідом.

o   «А ми будемо перетинати кордон із Лесото?» - запитав я. «Так, частина маршрута пролягає по Лесото». Хм – подумав я. Ну накрайняк, якщо мене не пустять через кордон, то почекаю свою групу десь на кордоні між Південною Африкою та Лесото.

o   «А там на кордоні є де заховатися від сонця?» - логічно запитав я, оскільки грудень в Південній півкулі – є надзвичайно жарким місяцем, особливо на відкритій місцевості в обідній час. «Ні, немає. Там тільки каміння і кущі». «А, ну супер!» подумав я, згадавши що якраз не взяв ні головного убора, ні крема від сонця.  

o   «Перевірте будь-ласка, щоб ваш паспорт дозволяв відвідати Лесото» - оголосила представник турфірми. Я тихенько підійшов і спитав до неї, чи я можу якось візу отримати на самому кордоні. «Із гідом поговори, може у нього є якісь варіанти».

o   Підійшов я зранку до гіда. Він сказав, що все буде добре – enjoy the ride. Мій оптимізм помітно оживився і я довірився своєму гіду.

o   Отож насолоджуючися чудовими видами чарівних Drakensberg Mountains, ми пройшли паспортний контроль (кожен персонально із паспортом проходив і отримував штамп на виїзд) і залишили Південно-Африканську Республіку. При в’їзді до Лесото ми лишилися сидіти в машині, а наш гід зібрав з усіх паспорти та пішов на паспортний контроль Королівства Лесото. У мене паспорт він не брав. Немає паспорту, немає людини і немає проблеми. Європейці трохи подивилися, і такі: «А шо так можна було?» І тут мені згадалася така фраза: “All people are born equal but some people are more equal than the others”. Власники потужних паспортів, таких як ЄС, США чи Японія і не уявляють через що інколи доводиться проходити громадянам інших країн щоб отримати візу в певну країну або щоб потрапити в ту країну.

o   Назад було точно так же. Оскільки по паспорту я не в’їжджав в Лесото, то по паспорту і не виїжджав. Тож я наче і був в Лесото. А наче і не був. Але там дуже гарно. Гори просто чудові. Південноафриканці їздять туди кататися на лижах, адже взимку там часто падає сніг! А ще там знаходиться найвищий паб в Африці. Заходьте, не пожалкуєте!

Доводилося вижимати десь 150-160 км на годину. Якщо чесно то на острові я на такій швидкості практично ніколи не їздив, бо не було потреби і це набагато вище обмежень по швидкості в 120 км. Недавно підвищили штрафи за перевищення швидкості. Пару місяців тому наш фінансовий контролер заплатила десь доларів 300 за перевищення в 20 км на год поза лімітом. Тож я стараюся не порушувати. І тут уже включається порівняльний аналіз, чи вартує перевищення швидкості та тих штрафів, що прилетять. А то ще накручу тут штрафами більше ніж коштує квиток в Україну. О, спалах. Перше перевищення зафіксовано. Ладно, будемо пізніше розбиратися із штрафами, зараз фокусуємося на carry on та щоб його доставити Ярославі, що не знаходить собі місця та чекає там в аеропорту на свій carry on.

Колись ми уже не знаходили собі місця, але то було за трохи інших обставин...І ось за яких.

Епізод 2. Ліль (північна Франція). Груповий етап Чемпіонату Європи з футболу. Україна – Німеччина (червень 2016 року).

Складові та вхідні дані: Дитячі мрії, відсутність французької гостинності як явища, Путін хуйло, недопрацьована логістика, аномально холодне літо, Мирон Богданович, готель, і бомж-experience

Я з дитинства мріяв попасти на великий футбольний форум на кшталт Чемпіонату Європи чи Світу, і щоб там грала збірна України. І ось випала нагода, Україна вийшла до розширеного Євро 2016. Я взяв квитки на три матчі в групі із Німеччиною в Лілі, Північною Ірландією в Ліоні та Польщею в Марселі. Це була наша перша сумісна з Ярославою поїздка з Європу і майже всією логістикою займався я сам. Спочатку ми десь тижня 2 були у Франції (спочатку тиждень у друзів в Парижі) потім в готелях по південній частині країни, потім тиждень у друзів у Римі. На всіх етапах, у нас був або заброньований готель або домовленність із друзями, що гостинно погодилися нас захостить. Єдине виключення – це був Ліль, де я вирішив не броювати готель, бо не бачив у цьому необхідності. Поясню чому.

Ми приїздили у Ліль 12 червня потягом із Парижа. Футбольний матч був о 21:00. Зворотній потяг був у нас наступного ранку о 6:00. Я подумав, що матч скінчиться десь о 23:00. Поки ми вийдемо зі стадіона, поки те, поки це буде уже 0:00. Ну ми можем десь побухати в пабі чи повечеряти у ресторані, ну або стукнути пару шарів в більярдній або кинути кегель в якогось німця. Ну на крайняк посидіти / поспати на залізничному вокзалі. Якось винаймати готель на 3-4 години мені видалось не логічним і задорогим. Тому з точки зору логістики готеля в Лілі у нас і не було.

Тож у Ліль ми приїхали вболівати за нашу збірну. Поїзд швидко нас домчав до північної Франції. Ми погуляли по гарним вуличкам старого міста, поробили фото. Дочекалися коли прибуде наш шотландський друг Марк, який мав іти з нами на футбол. Приїхав Марк на своєму авто прямо із Лондона. Ну і ми засіли як і всі нормальні вболівальники пити біле нефільтроване дороге смачне пиво із гарнюніх келихів, кидати косяки на німецьких фанатів, що перевищували українських фанів десь 1 до 10. Поки сиділи та дудлили, зустрів кілька знайомих із Делойту, а також перехопив Мирона Богдановича Маркевича, що якраз тулив десь із своєю делегацією із ФФУ, зробив із ним фото, та розказав Ярославі і Марку, хто такий Мирон Маркевич і як він довів Дніпро у фінал Кубку УЄФА (Ліги Європи) в 2015 році! Потім було кілька раундів Путінхуйло лалалаллала, який об’єднував не тільки всіх українських фанів, але й усіх інших нормальних людей по всій планеті.

Сам матч був напевне найкращий збірної України на турнірі. В Лілі проти німців вони хоч трохи старалися. Програли, але я би сказав достойно. До, та під час матча на стадіоні, ми трохи підмокли, бо періодично накрапував дощик, і ми трохи підмерзли. Якось як для літа у Лілі та й взагалі у Франції було неочікувано прохолодно.

Після матчу, Марк поїхав на авто в Бельгію на свою роботу в BBC, а ми з Ярославою пішли дивитися куди нам затусуватися, щоб почекати на потяг. Яке ж було у нас здивування, коли ми побачили, що в Лілі о 0:00 реально були закриті усі ресторани. Усі паби. Було закрито усе. Навіть залізничний вокзал зачинили перед нашим носом аж до самого ранку. І уся оця україно-німецька братія, яка заздалегідь не виїхала із Ліля чи не придбала наперед готельний номер – а це кілька сот чи тисяч чоловік – почала блукати по нічному місту, шукаючи хоч якийсь притулок.

Ми реально були в шоці. Бо, наприклад в Україні, щонайменше у великих містах, є багато цілодобових закладів де можна тусуватися скільки тобі треба. На крайняк реально якийсь вокзал. У Лілі – закрили блять все. Було пізно і температура опустилася градусів може до 12 і було бляха ну дуже холодно. Ми спочатку ходили туди-сюди, бо було реально холодно і коли рухаєшся – то хоч трохи себе грієш. Ліль на півночі і там якісь нереально холодні вітри, на додачу до низької температури.

Наче 5-6 годин це і не багато. Але не тоді, коли тобі холодно. Коли дує вітер. Коли ти втомлений і хочеш хоч сісти, не те що лягти. То ж ми шукали де себе заховати від холодних лільських вітрів. На лавочці дуло. Заходили і в якісь маленькі під’їзди, що не були зачинені. Зустрічали таких же як і ми, тимчасово беспритульних напівп’яних напіввтомлених футбольних фанатів. Десь знаходили картонні коробки на яких можна було посидіти в дверному пройомі, ховаючись від вітру і намагалися хоч якось зігрітися. Намагалися заснути і на якомусь столі із лавочкою, де ми тільки не намагалися притулити наші стомлені, змучені і замерзлі тіла. Напевно, одні із найдовших 5-6 годин у моєму житті. Якось ми уже домучилися до ранку та до першого потягу на Париж...

Ну але тепер я розумію що відчувають люди у яких немає ніякого житла і притулку. І що вони відчувають коли наступає холод...

Ну, а Ярослава точно трохи не так собі уявляла першу поїздку романтичною Францією...

P.S. Уже майже в Гранд Бей. Зупинився на заправці. Уже вливаю бензин. Ще пару хвилин і уже скоро дома. В наступному епізоді.

Це точно переможець в моєму «Рейтингу логістичних факапів і челенжів»

Епізод 3. Мій перший переліт бюджетними авіалініями.

Мабуть зараз усі модні та літають бюджетними авіалініями туди-сюди, безвіз, блогери, work from home, і так далі (ну не зараз-зараз під час пандемії, а зараз-кілька місяців тому). В моєму нинішньому регіоні про бюджентні авіалінії чи лоукости ніхто не чув і не бачив. В Африканському регіоні із його відстанями, така концепція як лоу кост взагалі відсутня. Останній раз коли я користувався бюджетними авіалініями – це був 2016 рік, коли на наш ринок зайшов малайзійський AirAsia. Ми якраз встигли більш-менш бюджетно злітати в Куала Лумпур та Сієм Ріп під час різдвяних канікул 2016 року. Але продовжувалася ця лафа не довго, лише кілька місяців. Місцевий флагман Air Mauritius, із державною часткою власності в структурі акціонерів, підрахував які збитки він понесе конкуруючи із AirAsia в напрямках Австралії, Гонконгу, Сінгапуру та Китаю, і сказав AirAsia через місцеві регуляторні органи, що у них щось не так із ліцензією. AirAsia сказав, що ну вас в сраку із вашим Маврікієм і успішно збрився із цього ринку. Так що немає у нас лоукостів, і у найближчому майбутньому навряд чи з’являться. Тож згадую свій перший experience лоукостами у Європі, а саме Wizzair.

Складові та вхідні дані: Wizzair, Castellón de la Plana, Іспанська віза, Личаківський цвинтар, економія, AEGEE, nosotros bebemos alcohol.

В те літо 2008 року, я вирішив ще раз туснуть на молодіжному віслові AEGEE, та обрав собі літній університет в сонячній Іспанії. В тому році я трохи вивчав іспанську на курсах недалеко біля офісу KPMG майже на Майдані Незалежності, тож вирішив трохи полірнуть свою іспанську, обравши мовний літній університет в Castellón de la Plana, що знаходився на теплому Середземноморському узбережжі недалеко від Барселони. Я вирішив полетіти до Барселони літаком, а потім уже на поїзді від Барселони до Castellón. Логістика проста: запрошення від організаторів для отримання іспанської шенгенської візи, авіапереліт, ну і віза. Простіше простого. Прямих рейсів із Києва до Барселони не було або вони були дорогими. Тому довелося комбінувати: я взяв зворотні квитки Київ – Катовіце (Польща) - Київ і Катовіце – Барселона – Катовіце. Були варіанти із прямими рейсами якимись МАУ чи ще чимось, але вони були десь на 150-250 доларів дорожче. То вирішив зекономити. І взяв комбінований переліт Wizzair.

Єдиним недоліком цього комбінованого перельоту була довга пауза між двома рейсами. Так на першій частині маршруту, я мав вилітати із Києва 1 липня о 19:30 і прилітав о 20:15 в Катовіце.  Наступний рейс (Катовіце – Барселона) був наступного дня, 2 липні об 11:05 ранку. Тобто усього десь 14 годин між двома рейсами. На зворотньому шляху, ситуація була схожа: я мав приземлятися із Бареселони в Катовіце 16 липня о 17:25, а наступний рейс із Катовіце в Київ був майже аж через добу 17 липня о 16:25. Трошки довгенько звичайно, ну але дешевше! Краще я ту різницю десь в Іспанії пробухаю із європейськими тіпами і тіпіцами!

Отож, у мене були всі необхідні документи на руках і я погнав подавати у візовий центр здається десь на метро Тараса Шевченка. Там тоді був візовий центр для кількох держав Євросоюзу, якщо я нічого не плутаю. Я досить швидко заповнив анкету. У анкеті вказав мету перебування в Іспанії і дати коли я буду влітати в Іспанію та дату коли я буду з неї вилітати. Вказав скільки днів буду в Іспанії, ну і так далі. Подав анкету разом із документами. Документи я подав досить впритик, оскільки літній університет якось довго не слав запрошення. І виходило так, що я отримую паспорт із іспанською шенгенською візою і через десь три дні я уже вилітаю.

Я прийшов після роботи у візовий центр, забрав свій паспорт із новесенькою шенгенською візою. Іду по парку біля метро Тараса Шевченка і розумію, що щось трохи не так. Я подивився на дати у візі і розумію, що як я проїбав напевне сталося помилка!!! Посольство надало мені візу на термін, який я вказав по прильоту і відльоту в Іспанію, але ж летіти в Євросоюз мені треба на день раніше! Віза дійсна з 2 липня, а мій перший рейс 1 липня! І мене ніхто без діючої візи не випустить з України і не впустить в Польщу! Йобаний насос, Жора гдє ти бил!*

Добре, що у мене було трохи часу подумати як це все розрулювати. Короче перший рейс Київ – Катовіце у мене випадає. Оскільки у мене віза дійсна з 2 липня, і мій рейс об 11:05 ранку, то єдиний варіант попасти на цей рейс, то це добратися до Катовіце наземним транспортом із Львова. Тож я в той же день, збираю свої речі на Іспанію, купую квиток на нічний поїзд до Львова, щоб бути уже 1 липня у Львові зранку із надією якось потрапити у Катовіце на наступний день.

Я прибув у Львів раненько. Львів я люблю, і був там багато разів. Тож знайти чим себе зайняти на кілька годин – то було не важко. В той раз, я вирішив відвідати Личаківський цвинтар, бо ніколи там не був раніше. Львів приємний і відвідувати його одне задоволення. Десь під вечір, я почав видвигатися в сторону автобусної станції. Там мали бути рейсові автобуси, що курсували до Польщі і скоріше всього до Катовіце. Годин у 5-6 вечора, я уже був на автостанції та почав говорити із водіями автобусів. Оскільки Польща – це уже Євросоюз, то на кордонах можуть бути черги. Якщо я сяду в рейсовий автобус, який може перетинати кордон години 3-4, а може і довше, ну і плюс іще 3-4 години -  щоб доїхати до Катовіце, то я може і не встигну на свій рейс. Поговорив із таксистами, і вирішив що надійніше взяти машину із водієм, щоб довіз мене із автобусної станції Львова прямо до аеропорта в Катовіце. Довелося за це правда вивалити 150 долларів, які я «зекономив» на бюджетних авіалініях. Тож ми із таксистом поїхали ввечері 1 липня до кордону, щоб в перших рядах переїхати кордон 2 лютого із початком дії моєї іспанської шенгенської візи. Таксист попався норм, ми ще з ним десь рубанулися в більярд десь в якомусь генделі на кордоні. Переїхали кордон, і дійсно на автобусі я би точно не потрапив би на свій рейс. А так, він мене довіз вчасно до аеропорта, і я встиг на свій рейс об 11:05 ранку з Катовіце в Барселону.

Іспанія була крута! Іспанська була крута. Літні університет був крутий. 14 днів пролетіли швидко і весело. Nosotros bebemos alcohol! Назад у мене була інша ситуація. Я прилетів у Катовіце 16 липня. 16 липня у мене закінчувалася іспанська шенгенська віза. І лише 17 липня у мене рейс назад до Києва, але віза уже не діє. Ще й чекати 23 години на рейс до Києва в чудовому аеропорту Катовіце.

В Катовіце мене оштрафували, оскільки скінчилася дія візи. Тут була ще одна маленька біда. В Іспанії у мене скінчився кеш. Повезло, що в той день нам упав аванс, то ж зрештою зміг сплатити штраф за порушення міграційного законодавство Речі Посполітої та Шенгенської зони.

Отак я літав в Castellón de la Plana літаком, поїздом і таксі через Львів. Інколи якось так складається. Але складається. Оце я думаю моє найбільше логістичне лоховство, але ж яка історія! Є що згадати...

P.S. Я припаркувався біля воріт. Швидко відчинив будинок. Carry on сучка стояв блять прямо посеред зали. Я схопив його. Зачинив двері. Побіг в машину. Виїхав із своєї вулочки, а вона ж така розбита і швидко не поїдеш. Та пох. Виїхав на дорогу, тільки проїхати Гранд Бей, там уже прямо по моторвей під 120 або більше. Дивлюсь на годинник. Зрізав лише кілька хвилин, блін. Так. Їду. Потім буду думати. Телефоную Ярославі: «Я уже з carry on, уже їду, чекай мене. Я встигну. Ні ще не пізно. Чекай мене. Давай як буде 22:10, я наберу». Блін, я не встигаю. Треба тільки їхати. Ще один спалах. Знову камера. Блін. Ну потім будем розбиратися. Їду далі. Уже 22:10, до аеропорту ще далеко. «Я уже близько, почекай мене будь-ласка, я уже дуже близько. Уже бачу аеропорт. Не заходь поки на immigrations». Їду ще хвилин 15. «Так, так, я уже тут, уже на території аеропорту. Чесно. Чекай». Я приїхав о 22:28, вибіг із машини із carry on, віддав Ярославі, що чекала практично одна біля immigrations. «Мене уже оголосили на рейс!». Все давай. Побігла на паспортний контроль, що нащастя був пустий...

P.S.S. Якби не кинув палити, то тоді б точно скурив би пару штук одну за одною...

*Мегахіт 2008 року Ноггано - Ёбаный Насос, Жора, Где Ты Был?, обов’язковий для вклучення в шкільну програму із дисципліни «Класика 10-хх років 21 століття»