Про уроки культури

“Fear no perfection. You’ll never reach it”. Сальвадор Далі

“If you know exactly what you are doing what’s the purpose of doing it?”. Пабло Пікассо.

Про уроки культури

На другому курсі в нашій Академії в 2000 або в 2001 році, почали викладати предмет «Культура». Саму програму я звичайно не памятаю. По «Культурі» здавався лише залік, це не був профільний предмет, тому більшість студентів або ігнорували цей предмет або цілком логічно жалілися «для чого вона нам?».  Те, що я запам’ятав для себе із цього предмету, це те як наша викладач Наталія Олексіївна із великим здивуванням говорила нам дуже часто: «Как? Вы этого не знаете!? Как? Вы этого не видели?! Вы этого не слышали?!». Не знаю як хто, а я себе відчував дебілом, і відповідно у мене з’явився пункт, виявилася масивна прогалина, яку терміново треба було ліквідовувати. Зрозуміло, що викладати «Культуру» на лекціях і по конспектам, також не найкраща ідея, бо як ти розкажеш про сімфонію, або про скульптуру, або про полотно. Це усе треба бачити на власні очі та слухати своїми вухами. Це зараз можна де завгодно зайти в інтернет і ознайомитися із найкращими надбаннями людства у живописі, літературі, музиці, скульптурі чи архітектурі. Коли я був у школі та академії, доступу до всього цього практично не було, окрім літератури.

Тож я насправді дуже вдячний за правильно поставлені провокативні питання «Как вы этого не знаете?» на тих лекціях . Треба віддати Наталії Олексіївні належне, вона дійсно старалася у тих умовах, намагаючись передати нам повагу, інтерес та зацікавленість до творчості та культури. Я пам’ятаю, що вона організовувала нам екскурсії до Маріїнського палацу та якщо я не помиляюся до «Музею західного та східного мистецтва» (пізніше перейменовано на «Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків»). А пізніше уже самостійно я продовжував здобувати культурну освіту, вивчаючи різноманітні київські галереї, виставки картин сучасних митців, прогулюючись Андріївським узвозом або відвідуючи архітектурний музей під вікритим небом у Пирогово чи етнофестиваль «Країна мрій» на Співочому полі або ж «Національний художній музей України». Звичайно, Україна – країна молода і невелика та ніколи не була світовою меккою в культурному відношенні. Хотілося бачити більше і поза межами України.

І уже менше ніж через рік, під час навчання в США у мене з’явилася можливість побувати у великих містах, де я обовязково відвідував мистецькі музеї. Ну і пішло-поїхало, Philadelphia Museum of Art, MoMA (Museum of Modern Art) в Нью-Йорку, National Gallery of Art та Smithsonian Museums у Вашінгтоні. Ці велетенські музеї із тисячами робіт безумовно вимагали дні твоєї уваги, настільки вони були багатими та насиченими. Ті музеї в США, безумовно задали напрям подальшого вивчення. Так як і із вивченням історії мені були більше цікаві специфічні періоди. На той момент, мені більше всього подобалося мистецтво 19 та 20 століть: французький імпресіонізм, кубізм першої половини 20-го років, сюрреалізм Сальвадора Далі (і коли зявилася нагода після тривалого abstaining періоду на острові, то із задоволенням відвідав культурні центри європейських столиць).

Мені здається що мистецтво, творчість та культура – є безумовно піком, вершиною, найкращим надбанням, здобутком та спадком діяльності людини. Тому на різних етапах свого життя мені подобається для себе відкривати щось або концептуально нове, або щось нове-забуте старе або те чого раніше не бачив. Адже ти ознайомлюєшся із найкращим, що створило людство.

У Стамбулі мені дуже сподобалася мусульманська архітектура та живопис, повна відсутність зображень людей в архітектурі та живопису. А ще каліграфія. Саме там звернув увагу на те наскільки красивою є арабська вязь – ніколи не думав що мені таке може подобатися. Але коли щось доведено до такої досконалості як арабська каліграфія – то в це не можна не влюбитися. Уже пізніше looking back на ключові арабські уподобання: каліграфію та поезію, дивуєшся наскільки вони видаються гарними, складними та sophisticated – особливо, коли порівнюєш із сучасною каліграфією у вигляді emojis, то порівняння явно не на користь сучасності.

У мене було кілька годин у Занзібарі. Прогулюючись по Stone Town після двогодинної прогулянки на паромі від Дар Ес Салама, я слухав в айподі якусь колекцію інструментальної рокмузики. І так мені зайшла “For the love of God” Steve Vai на фоні арабської архітектури колись самого центру мусульманського світу та одного із найбільших центрів работорговлі із його вінтажним усим: будівлями, стінами, вузькими вуличками, із шириною достатньою лише для велосипеда чи скутера, із аварійною системою електропостачання, із будинком де в родині фарсі народився Фреді Меркюрі, відзначеним лише невеликою і скромною табличкою на противагу масштабу його резонансного виступу на стадіоні Wembley. Занзібар – острів насичений та настояний в арабській культурі наче різнобарвні пряності на його недільному базарі – смачний, колоритний і готовий для частування.

Африка заповнена анімалізмом. Африка і африканці та культура нерозривна із навколишнім природним середовищем: саванною, горами, ріками та водоспадами разом із їх мешканцями тваринами та птахами. Людина вплетена в життя поруч із тваринами. Африканські тварини зображені і на полотнах місцевих майстрів, у виробах із дерева, каміння та дорогоцінних чи напівдорогоцінних каміннях. В Африці я вперше побачив наскельні зображення вохрою на пісковику. Наскельні малюнки використовувалися давніми людьми як засіб накопичення знань та джерело поширення знань про навколишній світ – як ми зараз користуємося книгами. Мистецтво на африканському континенті підкреслює суть самого континенту – його звязок із первісними людьми та спорідненність і близкість із тваринним світом. Жорсткість, грубуватість ліній та форм, а часто і жорстокість і брутальну природність африканської буденності, буття і життя. Простота та примітив африканських культурних форм давали та дають привід для розвитку ідей про расову inferiority або теорію Untermenschen. Насправді все відносно. Африка просто на іншому рівні цивілізаційого розвитку. Ще не був, але обовязково відвідаю древнє царство Малі із столицею у славетновідомим центром Тімбукту. Коли місцевий цар відправився в Мекку із своїм караваном, із тисячами верблюдів нагружених золотом, він щедро обдаровував перехожих золотом на своєму шляху, наситивши золоті запаси регіону настільки, що спричинив падіння вартості золота на кілька десятків років потому.

Мені також подобається радянський соцреалізм із його монументалізмом, подавленням індивідуальності та індивудууму, підпорядкування людині коллективу та абстрактному світлому майбутньому. Ці абразивні гігантоманські та гротесктні форми, що тиснуть на людину, роблять її карликом або навіть мурахою на шляху до світлого комуністичного майбутнього. До речі мистецтво Німеччини 30-40хх років дуже схоже на мистецтво часів СРСР (цікаво хто у кого надихався спіздив?). Безумовно в радянському мистецтві найбільшої уваги заслуговують памятки на військову тематику як взірець пропагандистського характеру (ну наприклад як музей ВВВ в Києві разом із усим комплексом пам’ятників). А також мені подобається настінна мозаїка на будівлях як особливий вид мистецтва.

Витвори мистецтва нерозривно повязані із історичним періодом, в якому вони були створені. І бажано, коли вивчаєш-розглядаєш якісь твори, трохи орієнтуватися в тому історичному періоді, в основних соціальних та культурних трендах, тоді вони передадуть і відтворять релевантність саме того періоду. Є твори поза часом і вони є актуальними в будь-який період.  Є твори контекстні та тимчасові.

Тонка грань та умовність між мистецтвом і не мистецтвом. Це усе творіння, просто одні твори попали на хвилю, а інші ні. І тут ну дуже умовна грань між творами, які наприклад продаються на Андріївському узвозі або в етнічному музеї Пирогово, або на співочому полі під час якихось етно-фестивалей, та якимись розкрученими та відомими роботами. Пшонка у вигляді римського імператора – це ж також продукт образотворчого мистецтва. Інша справа – що це напрямок можливо не усім буде цікавий. Адже жлобство та убогість у мистецтві – це занадто нішевий напрямок – і напевне може бути цікавий тільки таким же уйобіщним та внутрішньо убогим представникам української «еліти». Це як в тому анекдоті: «Машину купил, а ездить не купил».

Тому культура і мистецтво – це процес, це шлях розвитку людини, який ніколи не припиняється адже це шлях до perfection, шлях до себе кращого...