...Йшла й шаркала

...Йшла й шаркала. Переставляла ледь-ледь свої ноги. Наче вся тяжість буденності навалилася за 30-40 років життя. Шарк шарк, пошаркала далі. Дивно, що самій не помітно, що шаркає. Може ніхто не сказав. Дивно, що самій не противно і не дратує. Отак ходити і шаркати. Зашаркувати простір.

Наче ж не сама. Наче з чоловіком пришаркала. Він залишився на вулиці, запаливши цигарку. Цікаво, чи йому оце щоденне шаркання не обридло? Щоб оце отак хтось шаркав, тож можна так з глузду з’їхати. Кожен день. А потім читаєш в кримінальних новинах про ще одне побутове вбивство. Та просто шаркати не треба було. У кого завгодно терпець може увірватись.

Та підніми ж ти свої ноги. Скинь оту приреченність та безнадію в кроці. Бо тіло не обманеш. Витруси журбу із своєї голови. І крокуй собі впевнено по життю, без шаркання та не оглядаючись назад...