Непасхальні етюди

Вимкнув скайп, закінчивши розмову із приятелем. Зняв навушники. Намагався ні про що не думати, щоб бодай якось втамувати та заспокоїти серце, що калатало беззупину від збудження та переляку. На обличчі цього було непомітно, адже він уже навчився показувати лише позитивно-нейтральні емоції. Обличчя, рухи тіла, міміка, жестикуляція були відтреновані ним настільки за багато років, що будь-яке внутрішнє хвилювання було заблоковано мозком та тілом. Єдине, що не піддавалося цьому муштруванню, то було серце. У моменти збудження воно ще трохи виходило із звичного ритму. Він очікував на дзвінок із хвилини на хвилину від Міністерства Благополуччя. І ось забринчав відеодзвоник, вмонтований прямо у залі, зверху над тим, що колись було книжною полицею – друковані книги уже давно були поза законом, їх замінили на електронні книги, що постійно редагувалися, скорочувалися до основних тез та ідей, а деякі і взагалі зникали назавжи у інформаційному просторі. Будь-який пошук навіть умовно небезпечних книг чи ідей у пошукових системах інтернету фіксувався у Міністерстві Інформації та Кібербезпеки, що насправді займалося виключно тотальною цензурою. Тому шукати подібні матеріали було не тільки нерозумно та й небезпечно, але і автоматично спричиняли виклик на допит в Міністерство Правильної Поведінки.

«Пане 35353535., це оператор колцентру Міністерства Благополуччя вам телефонує. Ми отримали нотифікацію про те що у вас підвищився тиск та збільшився рівень страху в організмі. Розскажіть будь-ласка чим ви займалися в останню годину, щоб ми могли вам допомогти привести організм в порядок.» Він давно знав, що оператор колцентру, це ніякий не оператор, а так просто бот із штучним інтелектом із вбудованою програмою, що закриє практично всі питання та відповіді на тему здоров’я та показників людського організму. Візуально бот виглядав як зображення людини, частіше жінки. Кожен раз зображення було іншим, щоб відповідати вимогам політичної коректності, расової та гендерної рівності. Цього разу це була якась кореянка на вигляд, що говорила на вишуканій українській мові. «Оце так комбінація», подумав він, і тут же заглушив спробу насмішки у своїх мізках. Тільки робот або дурень міг придумати таке сполучення – корейську зовнішність та лемківською вимовою української мови – не заспокоювалися його думки.

«Так, добрий день. Говорив із своїм приятелем. Ми з ним давно товаришуємо і зідзвонюємося в кінці кожного місяця, щоб обмінятися новинами. Нічого особливого, як завжди» (і тут він звичайно збрехав, але зробив це непомітно, навіть для себе). «Тиск підскочив і щось із серцем, скоріш всього від зміни атмосферного тиску» (у нього була заготовлена ця відповідь заздалегідь як і кілька інших варіантів). «Ви знаєте у мене аритмія – це уроджене. Подивіться будь-ласка історію мого здоров’я – файл «35353535_Б», там вказано що аритмію зафіксовано ще з народження». Його мама наче щось передчуваючи, відразу під час народження підкупила золотим перстнем жадібного реєстратора у паранатальному центрі, щоб той вніс свідомо хибні дані про серце новонародженого із діагнозом «Аритмія».

«Так дійсно. Все вірно. І атмосферний тиск у N55.755831°, E37.617673° дійно змінювався між 12 і 13 годинами» - підтвердила оператор. Скоріш всього знову було якесь випробування нового виду зброї, що змінює тиск та впливає на ультразвуковому рівні на свідомість та змінює логіку та думки. Ну це не нове, тому він навіть не здивувався. «Я дякую вам за ваші відповіді. У вас є до нас питання?»

«Ні, у мене питань немає». Була його стандартна відповідь. «На все добре»

«На все добре» - оператор колцентру зник з відеоекрану. Треба було ще хвилин п’ять-десять-п’ятнадцять вести себе стримано, спокійно та розслаблено, адже вони моніторили показники людського організму із особливою прискіпливістю до, під час, та відразу після контактів із моніторинговими колцентрами та будь-якою контактною чи безконтактною взаємодією із органами влади та контролю над життєдіяльністю.

Він був спокійним. Повернувся до своєї кімнати займатися звичними хайтніми справами. Думати про розмову із приятелем він зараз не міг – це було надто небезпечно. Це треба було відкласти до вечора та до прийому гарячого душу, щоб рівень серцебиття було в межах допустимої норми.

Він перевірив чи надійша заробітна плата на свій банківський рахунок. Готівка, кеш, зникла із обороту дуже давно. Зникло, точніше було примусово виключено із обороту все фізичне та матеріальне, що могло слугувати засобом накопичення або засобом обміну. Зникли та були конфісковані кольорові та цінні метали, коштовні мінерали, все у що колись можна вкаласти було паперові гроші. Із металами виникла проблема в деяких регіонах, оскільки люди традиційно вставляли золоті або металічні зуби. Але під час грошової реформи цей недолік швидко виправили і протягом перехідного періоду всі золоті та металічні зуби було змінено у примусовому порядку кільком десяткам мільйонів людей. Все змінили електронні гроші, що були не забезпечені нічим. Кількість грошової маси була поняттям дуже умовним та варіювалася в залежностя від Міністерства Достатку.

Він отримував середньовстановлену зарплату вчасно і щомісяця. Він працював критиком та робив щотижневі огляди образотворчого мистецтва онлайн (офлайн мистецтво уже давно не було. Його закрили у звязку з ‘відсутністю практичної необхідності в його існуванні‘). Можна сказати, що він працював журналістом. Працював уже багато років дистанційно. Ніколи не бачив ні своїх колег, ні директора. Вся комінікація була виключно електронною поштою. Він вчасно здавав свої матеріали на публікацію. Він бачив свої роботи в онлайн ресурсах Міністерства Культури. Він навіть не знав чи хтось читає те що він пише. Він здогадувався що скоріш всього його робота нікому непотрібна, не дивлячись на числені відзнаки його роботи від Міністерства. Чи потрібна його робота комусь чи ні, йому давно було уже не важливо. Честолюбство та бажання творчості атрофувалося дуже давно. Просто робив те що треба. Робив те що від нього очікували. Робив так як усі. Усі нормальні та пересічні. Намагався бути як усі. Це і була його програма максимум на життя. Він це прийняв давно і більше ніколи не переглядав цю життєву позицію.

Нарешті настав вечір і можна було йти в гарячий душ. Душ він приймав щоденно в той же час: 20:40. Зайшовши в душову кабіну, та відкривши кран із гарячою водою наповну, він нарешті міг вільно подумати. У нього було десь десять хвилин щоб подумати.

У нього з приятелем була давня домовленність. Для того щоб упевнитися та дати знак приятелю, що із ним говорить саме він, жива людина, його приятель, а не голограма, не бот, не програма штучного інтелекту, у його приятеля був певний ритуал. За його спиною завжди лежали 5 гральних кісточок, сума яких повинна була дорівнювати кількості букв у назві країни чи столиці на який випав сьогодні день календара. Оскільки кількість країн і їх столиць по-перше змінювалася, а по-друге суттєво зменшилася, то вони домовилися використовувати політичну карту 2020 року, в якій було 198 країн та відповідно 198 столиць, що дорівнювало 396 дням. Щоб було 366 днів, вони для спрощення прибрали всі країни бувшого Радянського блоку, яких було 15, а разом із столицями давали цифру 30. Тож кожен день календара мав означати якусь країну або столицю, станом на 2020 рік, за виключенням країн СНД. Їх все одно уже не існувало як окремих юридичних об’єктів в сьогоденні, тож і простіше було запам’ятати.

Сьогодні був квітень 19 число. Квітень – то була Південна Америка, і Аргентина, в якій сума букв слова становили 9. За спиною приятеля гральні кісточки давали такі показники: 4, 3, 1, 1, 2, тобто в сумі 10. Коли він побачив 10 замість очікуваних 9, у нього закалатало серце. Вони говорила про звичайні речі, що нічого не означали і не мали ніякого значення. Його єдиний звязок із реальністю щомісяця полягав саме у тому, щоб побачити довгоочікувану цифру. Адже він знав, що він говорить із своїм приятелем. Свого приятеля він знав дуже довго. Він його знав як справжню живу людину. Коли протягом багатьох років із його життя позникали майже все знайомі йому люди, тобто вони не зникли зовсім. Вони все также існували, але віртуально. Він розумів, що то просто боти і галограми – щоб залишитися та заповнити його віртуальну реальність. А насправді тих людей уже не було. Вони, як і усі інші, десь зникли, відключені від мережі та від життя...

Тож останню людину, яку він знав колись особисто, було замінено на його віртуального аватара. Більше в його осередку людей не лишилося. Він лишився сам із своїми тисячами друзів у соціальних мережах. Але він розумів, що людей там не лишилося. Він був один оточений всесвітньою сіткою із ботів та штучного інтелекту. І тут йому стало по справжньому моторошно...

Індикатор ліміту часу в душовій кабіні заблимав, і треба було закінчувати прийом душу.