Як я падав з мотоцикла

Недавно показував колезі місцевий маврікійський ресторан. Переходили дорогу, як несподівано і якось дуже швидко із-за повороту вилетів автобус і ледь не зніс мені голову. Мабуть секундою раніше, або на крок ближче, і було б все по-другому. Слід сказати, що на острові майже все водії автобусів дійсно придурки і літають як кончені по вузьким місцевим дорогам, і навіть якщо ти дуже акуратно їздиш чи ходиш, все одно треба бути надзвичайно обережним. Я безумовно люблю всілякі стрибки із мостів та літаків і може скластися враження, що я легковажно відношусь до власного життя та ризикованих видів діяльності. Проте це не так. Якщо чесно ніколи не відчував такого ризику для власного життя як з тим автобусом в той момент. Не скажу, що я був шокований, але я вирішив, що треба бути пильнішим та не розслаблятися. Якийсь водорозділ. Тож навіяло. Не дивлячись на моє захоплення екстримальними забавками, моїм найбільш небезпечним заняттям в житті був мотоцикл.

 «Якщо ти мотоцикліст, і не падав ні разу з мотоцикла, то ти не мотоцикліст» (Сам придумав).

Як я падав з мотоцикла

Вхідні дані. В серпні 2011 року я нарешті переїхав до океану. Взяв новий мотоцикл в кредит – найбільш просту і ходову модель на ринку острова - Suzuki GN 125. В момент покупки мій досвід їзди на мотоциклі дорівнював нулю. Ну тобто я умів їздити на велосипеді, і колись Славік – мій друган дитинства, дав разок проїхаться на своєму дирчику. Прав на мотоцикл у мене також не було. В Україні я отримав права на керування автомобілем, якими особливо не користувався. Додатково, я був на Маврікії, а це бувша британська колонія разом із своїм лівостороннім рухом. Отож станом на покупку мотоцикла: Досвіду керування мотоциклом – 0, права на управління мотоциклом – 0, досвід керування транспортним засобом з лівостороннім рухом – 0. Мене це правда особливо не засмучувало, адже у мене був німецький красень-шолом часів Другої світової війни, якого подарували мені мої друзі із однієї чудової компанії на мій день народження. Коли летів на острів, то я взяв шолом із собою разом із томом «Капіталу» Карла Маркса, у дуже гарному перекладі українською мовою 1954 року видавництва – дві найнеобхідніші речі для переїзду в будь-яку країну.

План дій. Ну що ж, непогані дані для початку. План був наступний. З 1 вересня 2011 починається моя нова аренда в містечку Flic en Flac, на західному узбережжі Індійського океану, і 5 вересня мені доставляють мій новесенький мотоцикл, на мою стару адресу в місті Rose Hill. Насправді вийшло так, що я дійсно переїхав у Flic en Flac разом із своєю знайомою Деніцою із Болгарії – my new roommate, із якою ми домовилися шерити будинок. А от із мотоциклом довелося зачекати. Магазин сказав, що мотоцикл буде тільки через місяць, приблизно на початку жовтня. Ну, що ж варіантів нема, доведеться почекати. Тут слід сказати, що сполучення публічним транспортом між Cyber City, який знаходився в центрі острова і де знаходився Ernst & Young та Flic en Flac, було супер не зручним і треба було їхати аж на трьох автобусах. Супер не зручно, і для мене то не варіант. Тому я вирішив, на цей період візьму в оренду скутер – заодно підучусь іздити на двоколісному транспорті із лівостороннім рухом. І добре, що так і зробив. На скутері я зробив ті помилки, які на мотоциклі я не знаю чим би закінчились. Ну мабуть найбільший тупняк, це звичайно як я розбирався із round-abouts, коли я виїздив на зустрічну полосу пару разів– але все обійшлося, і я дуже оперативно учився як правильно входити в round about. Тож за місяць я научився плюс-мінус орієнтуватися в маврікійському трафіку, оминати автомобілі, що купчилися в пробках в основних транспортних розвязках. Ну і вивчив свій щоденний маршрут, який займав приблизно 25 – 40 хвилин, в залежності від трафіку.

Права. В поліцейському відділенні мені дали учбові права на мотоцикл на основі українських прав на авто. Відповідно до місцевих правил з учбовими правами не можна їздити із пасажирами та не можна їздити по motorway, а тільки місцевими дорогами. Наперед забігаючи скажу, що повноцінні права так ніколи і не отримав, їздив на учбових.

Доставка мотоцикла. Отож в першу суботу жовтня, мій мотоцикл було доставлено на мою стару адресу в Rose Hill, із найбільшими на острові металевими воротами. У день доставки у мене було єдине завдання – доставити мотоцикл із Rose Hill в Flic en Flac. Оскільки я ні разу в житті не їздив на мотоциклі і абсолютно без руля як перемикати передачі в механічній коробці передач в мотоциклі, то я покликав на допомогу свого товариша Ігора, земляка із Маріуполя, який на той час працював у посольстві сусідньої країни. Ігор був довідченим рокером, тож приїхав ділитися досвідом. Отож у дуже скорочені строки (хвилин 25) він мене навчав як перемикати передачі із першої по третю – бо мені треба було уже сьогодні якось їхати на мотоциклі 20 км на свою нову адресу біля океану. Якось я наче зрозумів як перемикаються передачі, подякував Ігореві та поїхав у напряму Flic en Flac. Тут слід сказати, що південь суботи – це напевне був найгірший час для такої поїздки, бо це найбільш густонаселена частина острова, всі в суботу йдуть на ринки, в магазини за покупками та вулиці заповнені людьми, машинами, мотоциклами, мопедами, собаками – ну напевно максимально можливою кількістю відволікаючих факторів, які тільки можна уявити. А коли ти ще перший день їдеш на мотоциклі і ще точно не знаєш як тормозить на третій передачі, а потім вчасно стартувать на зелене світло так, щоб не заглох мотор. А всі ж не знають що ти профан, що ти перший день на кермом мотоциклу, що ти практично не вмієш їздить, і всі машини за тобою сигналять, а всі люди наче спеціально біжуть під колеса, а всі світлофори спєцом перемикаються на червоне прямо перед твоїм носом, і ще й сонце о 1300 жарить як скажене, піт летить, футболка вся мокра, додаючи до незабутності цієї першої подорожі. Не знаю як, але якось докрутив до свого будинку в Flic en Flac в той день. Ну а на наступний ранок, вирішив учитися їздити спокійно. Так пораньше, годин у 7 ранку по своєму району, щоб було поменше людей. Тож я попрактикувався, трохи поїздив, покружляв по вулицям, наче відчув себе більш впевнено. Ну і в той же день вирішив поїхати уже через весь острів на північ у місто Гранд Бей...

Падіння з мотоциклу №1. Новий мотоцикл вимагає обкатку, щоб усі деталі нормально стали на місце і щоб мотоцикл прослугував довго. Це означало, що перші 800 км я міг їздити тільки користуючись 1 по 3 передачі, ну і відповідно десь із обмеженням по швидкості до 40 км на годину. Тож перші кілька тижнів я дотримувався такого режиму для свого сталевого коня. Але ж так хотілося притопити ну хоч там 70-80! І ось цей день настав. Я перевірив кілометраж, і помітив що сьогодні дорогою до роботи буде уже 800 км, тож можна буде розігнатися по-людськи. Тут треба відмітити, що я ж уже наїздив близько 800 км і відчував себе впевнено на мотику. Уже хотілося випробувати його, як він буде летіти по блискучому асфальту. Тож я уже переключився з третьої на четверту, та пристойно собі розігнався. Пролетів дорогу на під’їзді до Quatres Bornes і скидував швидкість, бо входив у round about. І тут я упав на повороті. Упав несподівано. Бо коли ти падаєш на мотоциклі, це завжди несподівано. На узбіччі round about було розсипано багато гравію-щебню, що наноситься різним транспортом та супроводжує практично усі узбіччя доріг. Мотоцикл попадає на щебінь, і ти втрачаєш керування і відразу падаєш. Тож я впав. Добре що я був у захисній курточці, вона захистила лікті. А от права долоня була відкрита, попала прямо на щебінь та розсіклася, вирвавши пару шматків м’яса, ну і потекла кров. Ну наче нічого – живий. Я підняв мотоцикл, відвів його в сторону, витрусився і оглянувся. О, Community Health Center – непогане місце я вибрав для того, щоб упасти. На Маврікії існує мережа community health centers – це такі невеликі медичні центри, які надають базову медичну допомогу і як правило безкоштовні. Тож мені повезло, що я грохнувся перед його дверима. Я зайшов у центр. Лікар, якось дуже базово промила рану, наклала повя’зку та сказала, що необхідно поїхати у іншу більшу лікарню для більш кваліфікованої допомоги. Добре, що ця лікарня знаходилася десь в 5 км звідси. Тож я зателефонував на роботу своєму менеджеру, сказав, що мабуть трохи запізнюся (я ж відповідальний співробітник), бо я упав із мотоцикла та їду в лікарню. Я поїхав потроху на мотоциклі із викривленим кермом. Лікарня громадська, дуже велика і там було дуже людно. Схожа на наші совкові лікарні, такі ж депресивно-пригнічуюча, як і будь-яка лікарня у обласному центрі. Чекав у своїй черзі може годину-дві на прийом до лікаря. Лікар виявилася вау! із Донецька, як на диво! Я чуть іще раз не упав. Але вона була така як і всі наші лікарі – не заспокоїла і не підбадьорила, а сказала, що буде довго заживати. Слід сказати, що багато маврікійців вивчає медицину та фармацевтику в наших вузах, тож часто можна зустріти лікаря, який говорить російською мовою, бо навчався десь на пост-радянському просторі.

Руку лікував я десь місяць. Пилу трохи поубавилося.

Тут хотілося б сказати наступне. У керуванні мотоциклом, важливий фокус та концетрація. Та і в будь-якій справі, як тільки ти втрачаєш фокус і концентрацію, все. Ти злітаєш з дороги. От я на секунду втратив пильність, і все полетів на round about. Або якщо занадто велика самовпевненність, коли ти увірував, що все схоплено – це дуже велика помилка. Я періодично дивлюсь ігри АПЛ, найбільш competitive ліги у футболі. Та слухаю інтерв’ю гравців та тренерів. Навіть найсильніші команди не дозволяють собі зухвалості і дуже обережно висловлюються з приводу своїх шансів на титул. Бо розуміють, занадто самовпевнена поведінка призводить до втрати пильності, помилок та як результат втрати очок, перемог і титулів. У футболі, на мотоциклі, на дорозі, у житті все вирішують секунди та сантиметри. Втратив концентрацію, втратив сантиметр, встратив усе. Упав.

Падіння з мотоциклу №2. Я повертався із своїх бухгалтерських курсів ACCA від London School of Accountancy в Cybercity, проїхав поліцейських відділок, їхав швидко по основній дорозі, але у межах ліміту. І тут в мене із другорядної в’їжджає авто. Я бачив це зіткнення, я бачив як водій-дурень дивився тільки а одну сторони, і не дивився в ту, звідки їхав я. Але я не встигав уже затормозити, щоб уникнути удару – а він просто не дивився. Тож я упав, кермо перекрутилося набік. Я якось згрупувався і упав акуратно, і наче без травм. Тільки розбилася бокова фара. Наче і серцебиття не змінилося. Раніше я б в такій ситуації відразу закурив – а на той момент якраз не курив. О, раз мені не захотілося курити значить я дійсно уже кинув. – Обрадувався я. Водій визнав, що він дебіл, дав мені грошей на ремонт і ми роз’їхалися.

Тож в цьому падінні була переоцінка адекватності інших учасників дорожнього руху. Особливо на острові, за відсутності культури водіння, треба уміти очікувати всього чого завгодно і бути готовим до неадекватності звідусюди.

Падіння з мотоциклу №3. Якось їхав заплутавшись у власних думках. Бувають такі моменти коли сумніваєшся, втрачаєш впевненність. Думаєш-передумуєш, топчешся на місці, не знаєш що робить і як вийти із цього стану. Десь в такому настрою і їхав, в’їхав на round about, якось довго думав, щоб перестроїтися в іншу полосу, тому пізно почав повертати, і відповідно уже сам в’їхав у авто. Трагічно-травматичного нічого не сталося. Я більше був на себе злий, що цього разу я впав саме через власну розхлябаність та незібраність. Цього разу саме це було причиною дтп.

Власне для мене найкраще демонструється розхлябаність, незібраність, невизначеність та невпененність при грі у більярд. Або в будь-якій грі на точність та концентрацію (дартс, більярд, стрільба). Ну я часто граю в більярд, тому постійно помічав. Якщо ти в момент перед самим ударом сумніваєшся чи зайде шар в лузу, то він ніколи туди не зайде. І навпаки, коли я граю і взагалі не думаю і думки відсутні, коли не має сумнівів, тоді залітають один за одним і на раз два. Я не знаю як це працює, але коли у тебе немає зайвих думок, то все виходить набагато краще.

Тож зайві, неясні думки, неуважність і сумніви. Цього разу спіткнувся об власні сумніви. А на дорозі треба бути чітким, передбачуваним та зрозумілим для інших учасників.

Втомився – сходи в кіно. Одного разу їхав із товаришем із Флік ен Флака в Гранд Бей. До цього ми тусувалися всю ніч в клубасі. Ми не бухали, але і не відпочили, ще й зовсім не спали. Я доїхав до центру нормально, але перед Порт-Луісом я відчуваю, що засинаю, очі закриваються самі. Я якось доїхав до Порт-Луіса, переборюючи сон. Мені треба було хоч годину поспати, бо я не доїду. Було годин 8 ранку, ми зайшли в місцевий кінотеатр, який хоч не працював, але зал був відчинений, було так прохолодно і темно – тож ми годину-дві поспали в кіно. Давно я не спав із таким задоволенням! Та поїхали далі в Гранд Бей. Але було страшно, коли засинаєш за кермом мотоцикла. Ще й поліція квитанцію виписала за порушення, бо по моторвею ж не можна та й з пасажиром не можна – два в одному. Правда сам штраф прийшов поштою десь через 11 місяців – це острів, тут все йде довго.

Оса-бджола. Коли ти їдеш з відкритим шоломом, туди може щось залетіти. Одного разу мені в шолом влетіла оса і опинилась під одягом. Інстинктивно ти хочеш дьорнуться, щоб позбавитися оси, але не можна. Мені вдалося зберегти спокій, сповільнити мотик, зупинити його на обочині, скинути шолом та футболку, щоб витрусити звідти осу. Спокійно треба без емоцій. Якось так, тут дрібниць немає.

Коли я з мотоцикла пересів у автомобіль, я відчув себе звичайно набагато безпечніше. Бо коли ти на мотику, то ти наче голий. У мене було таке знайоме відчуття, коли я побрив голову налисо. Незвично та дивно. Але коли голова оголена – ти відчуваєш наскільки вразливий, exposed та незахищений твій череп. Так і на мотоциклі. На мотоциклі, ти весь в дорозі. Хоча захист є, він мінімальний та більш удаваний. На мотоциклі мабуть твій найбільш сильний захист – це твоє усвідомлення, що у тебе насправді немає захисту. Чим раніше ти позбавишся ілюзії захисту, тим краще. І мені здається, чим раніше ти упадеш з мотоцикла, тим краще. Упасти з мотоцикла треба обов’язково до того моменту, поки ти ще не увірував, що ти невразливий.

P.S. Я їздив на мотоциклі з 2011 по 2014 рік. Мотоцикл продав. Шоломи лишив.

Портал по вулиці Чапаєва

Інтро. Уже від самої комбінації слів «портал» і «Чапаєв» віє якоюсь булгаковщиною та попахує епохальним «Бульваром Гордона». Якось давно цей відомий український журналіст – рант’є у своєму революційно-бурлескному виданні «Бульвар Гордона» розміщував рекламу екстрасенсорики та пропагував сеанси зцілення від, увага!: «Контактер с космосом Петр и его верный друг кот Дан». Ох, я памятаю я ржав, коли читав оці оголошення. Яка уява, який політ думки, яка загадка криється у цьому Контактьорі! А єго вєрний друг кот Дан – це ж взагалі. Це ж треба до такого додуматься! Як же нам пощастило жити в одну епоху із такими персонажами! По-любасу, в оцих усих студіях естрасенсорики сидять якісь квнщики (один уже досидівся) курять траву і придумують ідіотські, але смішні назви та персонажі, створюють придурасто-загадкові образи і продають різним бідолагам повітря разом із дирками від бублика. Ну, у нас люди полюбляють всяку чортівню, бісовщину, Сандеїв Аделаджі і прочіх, люблять всякий сюр. Тут, невеликий, але обов’язковий disclaimer: із цього списку треба виключити і винести за дужки Жанну Агузарову – бо вона богиня. Вона одна і єдина. Вона єдина хто дійсно прилетів із іншої планети, із свого космосу для того щоб дарувати нам свою божественну творчість, щоб наш слух лоскотало від її космічних мелодій та інопланетних звуків, слів та словосполучень. Тож Жанну Агузарову не трогати. Всі інші – шарлатани!

Так от. Вулиця Василя Чапаєва перетинається із вулицею Івана Франко, що далі перетинається із вулицею Богдана Хмельницького. Назви вулиць в центрі Києва відображають його давню, складну та заплутану історію. Не знаю чим там думали у міській адміністрації, але вийшло ну дуже історично і літературно, як на мій хлопський розум. Дійсно, в часи УРСР в цьому районі проживали сім’ї еліти української літератури – для цього необхідно лише пройти до будинку літераторів у кінці вулиці Богдана Хмельницього, там він весь вкритий меморіальними дошками, вказуючи хто із поетів та письменників там жив. Ну про все по черзі.

Бекграунд. Весна 2007 року. Я щойно повернувся із свого суперсікрєтного заданія в Республіці Камерун. Повернувся в Київ та розпочав свою кар’єру в transactions. Реальність перевершила очікування і я якщо чесно трішки здивувався падахуєл від тогочасного режиму роботи. На моєму першому банківському проекті, ми тільки бріфінг починали проводити години в 2 ночі. І так щодня кілька тижнів. Мабуть, одним із найбільш яскравих спогадів з того часу для мене був, коли до мене в 23:35 підійшов Л. і попросив зробить футінг звіту сторінок на 70, бо вони завтра повинні випускати звіт клієнту. Футінг – щоб ми розуміли, це тобі треба у звіті перевірити і перерахувати на калькуляторі всі розрахунки, всі таблиці, упевнитися в тому, що всі цифри по звіту між собою узгоджуються. Якщо це робити якісно, а не на от’єбісь (на от’єбісь особо смисла робити немає, бо все одно всі косяки повилазять пізніше, а ти пізніше все одно получиш піздюлєй від  менеджера, тож ніколи не треба робити на от’єбісь, а треба робити добросовісно), то це займе мабуть годин 3-5-7 в залежності від насиченості звіту. Футінг сам по собі нестрашний – так просто на день роботи. Але він страшний в 23:35 в понеділок. Я думаю якби Л. тоді подивився мені в очі, то він би побачив мене закрученого в пружину від внутрішнього напрягу та вселенської несправедливості. «Канєшно Л., здєлаю!» Так, от зрозумівши, що мені треба десь вкрасти час для сну, ну і їздити із спальних районів Києва хвилин 45 – одну годину в одну сторону, із таким режимом дні закінчуючи роботу десь 2300 мені не дуже підходить, тож я вирішив шукати квартиру десь ближче до центру та ближче до офісного центру на перехресті Хмельницького та Володимирської.

Епізод 1. К. К мій друг. К був киянином, але він давно уже збирався звалить із своєї хати, тому він із задоволенням погодився разом шукати квартиру. Шукали ми і онлайн і в друкованій пресі, періодично перевіряючи Бульвар Гордона на наявність пристойних оголошень від їх головного журналіста. І от одного разу, я знайшов таке собі непримітне оголошення на одній із 150 сторінок газети Aviso. Це оголошення десь заховалося на одній сторінці, нічим непримітне «2 кімнатна квартира в центральному районі по вулиці Чапаєва», окрім самої назви вулиці Чапаєва. Я тоді навіть і не знав, що є така вулиця в Києві. Так от я подивився на місцезнаходження вулиці Чапаєва і сказав К, що треба її подивитися, і домовився із власником про візит. Треба тут сказати, що ми із К. подивилися десь 3-4 різних варіантів перед тим як знайти прийнятний (то вже після одруження я узнав, що треба переглядати як мінімум варіантів 40-50, а тоді я був неодружений і про це не знав). Тож я поїхав подивитися на квартиру. Район мені відразу сподобався, все-таки 7 хвилин від метро Золоті Ворота, історичний і дуже тихий центр столиці. Особливо коли я побачив наскільки близько квартира від роботи, буквально в 5 хвилинах пішки – ну а для мегаполісів – іt doesn’t get better than that, 5 хвилин пішки від роботи – це ж абсолютно інший лайфстайл. Ні тобі давки в метро на Лівобережній з 7:00 по 8:00, ні тобі маршруток із тролейбусами, ні тобі віддавлених ніг або захєзаних перехожими туфлів, чи задристаних чорно-мокрою сніжною багнюкою штанів від пролітаючих автомобілів. Тож весь цей кайф лишаємо в минулому. 5 хвилин і я на роботі. Звоню я К – берем по-любому. К. також подивився і погодився. Ми зустрілися із власником іще раз оформити нашу угоду. Підписали договір оренди, розпили бутиль, закусуючи всякими шняжками. Посиділи трохи побухали із Львом Івановичем – він виявився дуже приємним потужним як візуально так у внутрішньо чуваком. Розказував як вони хуліганили в молодості із елітою літератури УРСР у них тут на районі. Лев Іванович був здоровим мужиком, приймав участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, ну і взагалі отлічний чєл. Квартира до цього ніколи не здавалася, відчувалося що тут недавно жили люди у своїй власній квартирі. Квартира знаходилася у царському будинку, збудованому на початку 20-го століття. Всередині були аграмєнні 5-ти ментрові потолки, можна було чути як дзвеніло відлуння. В квартирі раніше мешкала його мама, він її забрав до себе у спальний район. Попросив, щоб ми регулярно поливали квіти, бо мама переживала та й пішов собі. Кімнати ми з К. напевне розіграли, провівши жеребкування та кинули монетку. Перша спальня-зала була більш простора із виходом на балкон – балкон виходив у внутрішній двір і здавалося у першій спальні можна кататися на самокаті. Друга спальня-спальня була поменша, але із вікном в той же внутрішній дворик, та із квітами мами Льва Івановича, які треба було регулярно поливати, та з тєліком. Тож К. виграв просторішу спальню-залу і оселився там. Я ж заїхав у спальню-спальню.

Жити на Чапаєва було реально дуже круто ахуєнно і якщо чесно то просто заєбісь. Ми відчули себе напевно як парижани, або ті хто мешкає у центрі Парижа, тай посять фоточки в інстаграмі із свого малюсінького паризького балкончика із видами Ейфелевої вежі із підписами, «что жизнь безусловно удалась, зацените, суки».  Тільки у нас звичайно замість Ейфелевої вежі був вид на внутрішній дворик та квіти мами Льва Івановича, які треба було регулярно поливать. І замість Тріумфальної арки у нас поруч був офіс динозаврів української політики СДПУ(О) на чолі із їх провідним керманичем – видатним юристом усіх часів і народів. Але до роботи в «Леонардо» близько, до клубасів і пабів теж – «Авалон» на Леонтовича, «Caribbean» на Петлюри біля залізничних кас, «Палата №6» із тьотками в білосніжних накрахмалених халатах на Бульварно-Кудрявській, літературний «Купідон» на Пушкінській із якого я коли виніс бюст свого земляка Миколи Васильовича Гоголя, «Golden Gate» паб із дартс та двома столами американського більярду власне біля метро Золоті Ворота, більярдний клуб «Генштаб» в білогвардійській тематиці із тачанками та кулеметами «Максим» - і кінотеатр «Київ», на Львівській площі - власне все що треба для повного щастя пацанам. Виходиш в пятницю із офісу годин так в 2200, вдихаєш повітря на повні груди і все, життя починається. Ніяких тобі метро, чи маршруток. Я дуже любив ранки на вихідних – 6-7 ранку, і ти гуляєш по пустинним та чарівним вулицях центрального Києва. Особливо по буднях, коли тільки-но вислав проект звіту, годин так в 5-6 ранку і із зміненим сприйняттям реальності та адекватності після пари банок редбулу і безсонної ночі йдеш собі відпочивати додому, по ранковій свіжості та пустинних вулицях центральної частини столиці. Тихо і тільки інколи чуєш звуки або мітли в одному із дворів, або якогось автомобіля по бруківці, або жіночий стогін із якогось вікна по вулиці Франка. Київ, центр, весна і ранок суботи – що може бути краще! Ми тепер були безумовно богема.

Ну кар’єра продвигалася, вихідні веселилися. Часто до нас заходити гості, бо у нас багато спільних друзів. Тож ми частенько влаштовували або house warming party, або friends gathering, або просто підбухували раз на тиждень як усі нормальні представники офісного планктону. Інколи до нас на вогник заглядали сусіди, бо будинок був дуже тихим, у тихому куточку, тож коли у нас були гості – чутно було на весь будинок. Сусіди інколи кричали, інколи ругались та називали наших шановних гостей простітутками, інколи не кричали але визивали міліцію. Ну а так нічого собі, сусіди як сусіди. Пізніше у нас в будинку з’явився штаб «Блоку Віталія Кличко». Тож тепер ми знаємо звідки кувалася його перемога на мерських виборах. Я пізніше зняв їх табличку «Блок Віталія Кличко» бо треба було підписати листівку на день народження для другана з роботи О., ну а та табличка якраз підійшла за розміром, і на ній із задоволенням усі і розписалися в якомусь пабі на Володимирській.  

Десь через півроку К. зустрів Ю, і них случився службовий роман – тож К. почав частенько пропадати десь із Ю.  У К. кар’єра розвивался більш стрімко. На роботі допрацювався до того, що сказав, що збирається переїздити в Дніпропетровськ на нову роботу, щось там повязане із трубами чи трубопроводами, я так до кінця і не зрозумів. І тому скоро буде валить із квартири. Тож через кілька місяців К. переїхав в Дніпропетровськ, а я подав оголошення про пошук нового руммейта.

Епізод 2. О. З О. ми познайомилися під час каденції в потужній міжнародній студентській організації AIESEC. Ми обидва були представники global leaders of tomorrow. Я раніше працював у київському офісі, а О. в Сєвасі (той що наш-наш). О. після закінчення свого терміну в студентській організації, працювала HR на заводі по виробницву тютюнових виборів якоїсь транснаціональної корпорації. Тож ми вирішили об’єднати зусилля та зашерити наш центрально-києвський богемний лайфстайл. О. впорхнула в квартиру, поставила свій чемоданчик, покосившись на спальню-залу. Мені було в лом переносити речі із кімнати в кімнату, та і напевне був дуже зайнятий або на роботі, або погряз в поісках сібя ілі смисла жизні, тож продовжував поливати квіти в своїй спальні-спальні. Ну а О. заїхала в спальню-залу, чому була безумовно дуже рада. Для О. місцезнаходження було не таке зручне, бо їй доводилося іздити із центра на Поштову площу, бо сам там знаходився її роботодавець.

Ну і пішло знову як понакатанной. Робота – дом – каждую пятницу - вихідні – но каждый понедельник. Тут десь приблизно через рік О. оголосила, що у неї на роботі промоушн, вона збирається в сусідню країну на нову позицію в цю ж компанію. Ну і відповідно, мене знову лишили в моїй кімнаті із квітами, які регулярно було треба поливать...

Епізод 3. Р. Був мій університетський товариш. Ми із ним колись уже проживали разом у колишньому дитячому садку переобладнаному під студентський гуртожиток по вулиці Попова. Якось ми з ним зустрілись і я йому запропонував переїхати в центр, щоб спробувати богемної жизні. Хоча йому переїзд в центр був і не зовсім логічним із точки зору логістики. Проте, він погодився, адже це ж центр, це богема, це крутяк, це клубаси. Як можна здогадатися, Р. заїхав у спальню-спальню.  І тут до мене нарешті дойшло. Спальня-спальня – це ж сука портал в майбутнє. Це ж якийсь кар’єрний або життєвий трамплін, після цієї кімнати із людьми відбувалися позитивні зміни. І я оце почав спостерігати за Р. щоб довести свою теорію. Р. довго не протримався, мабуть півроку. Р. знайшов свою ту єдину і вони почали будувати майбутнє разом, помахавши мені рукою із спальні-спальні. Ну все, що ж тут неясно. Я переїжджаю в спальню-спальню!

Епізод 4. І. Моїм наступним руммейт була І, з якою ми були обидва alumni FSA Undergraduate program і перепознайомалися під час іще одного афігєнного студентського руху Rah Rah Camp, де я кожен раз вибривав ірокез (уточнення: на голові) та робив свій внесок у прискорення демократичного процесу в Україні та зміцення громадянського суспільства, викладаючи такі дисципліни як «Critical Thinking» та здається «Leadership».

Тут слід відмітити, що на момент пошуку четвертого руммейта, я уже впритул працював над нових кар’єрним етапом, а саме над переїздом на острів. І уже все рухалося в потрібному напряму. Як кажуть сам бог вєлєл. Якщо в лотереї або при попадінні блискавки, ймовірність 50 на 50, виграєш або не виграєш, або попаде не попаде, то у випадку із спальня-зала, тут була 100% гарантія. Якщо дві ідентичні події – це може бути співпадіння, то три це уже тренд. Це уже жєлєзобетон. Ну я довго не думав. Вирішив не ризикувати, щоб усе гарантовано сталося, щоб план обовязково здійснився, треба було по-любасу переїхати в портал, в спальню-спальню. Тож як тільки Р. виїхав, я бігцем переніс усі свої мотлохи у портал. Я повідомив І. шо скоріш всього я тут не надовго. Ну і уже перед самим від’їздом поділився із нею секретом, сказавши, щоб вона після мене заселилася у спальню-залу. І. так і зробила. Ну а я в червні 2010 року полетів на острів, розпочавши нове все...

Епізод 5. А. У цьому епізоді я приймав участь опосередковано. І. я підкинув А., який був моїм колегою на роботі. Хто куди і коли трамплірувався із спальні-зали, я не знаю. Але знаю, що все у них гаразд.

P.S. У мене десь залишилися контакти Льва Івановича. Думаю, що ще треба, щоб хтось пополивав квіти у квартирі по вулиці Чапаєва. Або подекламував вірші, стоячи на драбині. Або перевірив чи все впорядку у сусідів зверху, організувавши якусь мегапаті. Або загнав пару луз в більярдному клубі в сусідньому будинку. Або пройшовся центральними літературними вулицями тихим ранком на вихідних...

P.S.S. Ю. майбутня дружина К. теж дуже любила ту квартирку і може написать окремий рекомендаційний лист на замовлення. Адже там розпочалася їх історія: історія Ю. і К.

P.S.S. Фото н̶а̶ш̶и̶х̶ ̶о̶р̶г̶і̶й̶ наших утрєнніків закину на свій блог трохи пізнішенько.

Історія Andreas Kowal (Андрій Коваль)

Я познайомився із Andreas Kowal мабуть протягом першого місяця з початку навчального року, а саме у вересні 1997 року, розпочавши своє навчання за програмою з обміну FSA / FLEX в штаті Індіана. Якось після уроків мене викликали до моєї counselor, яка мені повідомила, що до них у школу Bedford North Lawrence High School (BNL) звернувся літній чоловік із запитом чи немає у них студентів із України чи Росії. Йому треба була якась допомога із листуванням та перекладом. Я відгукнувся і десь через тиждень на вихідних, мене відвізли до будинку, в якому мешкав Andreas Kowal. Тоді я зустрівся із Андреасом, або Енді як його називали в Америці.

Andreas Kowal (Андрій Коваль) – народився 25 грудня 1923 року в українській родині на території тогочасної Польщі (а зараз це територія Львівської області). В результаті пакту Молотова-Рібентроба, коли Польщу розділили між собою дві країни агресори: фашистська Німеччина та комуністичний СРСР у вересні 1939 року, територія Польщі, на якій проживав Андрій Коваль була окупована німецькими військами. На той час він був призваний воювати у складі польського війска та попав у полон. Після полону, його включили до складу якихось військ, що воювали в складі німецьких військ. За словами Андрія, вся його війна полягала у тому, щоб нікого не вбити та залишитися живим. Після розрухи Другої Світової Андрій втратив звязок із своєю сімєю та усіма рідними, оскільки їх після завершення війни попереселяли із Західної України по іншим куточкам УРСР. Сам він лишився в Німеччині, проживав там до 1956 року.  Потім мігрував до Сполучених Штатів, а саме переїхав у штат Ілінойс. Проживав та працював у місті Чікаго. І десь мабуть років 10-15 як він лишив Чікаго та оселився у місті Бедфорді, штат Індіана. Увесь цей час Андрій намагався віднайти та встановити звязок із своїми рідними. І лише в 1997 році – через 58 років, він нарешті знайшов брата та його сім’ю, а також інших родичів. Андрій був дуже радий нашому знайомству. Він був уже літньою людиною, носив здоровенні окуляри та ходив за опираючись на милиці, бо права нога у нього не згиналася.

Життя не було легким у Андрія. Переїхавши до США, не маючи ні знайомих ні оствіти, він важко працював щоб поставити себе на ноги.  Він працював на будівництві у Чікаго багато років. Одного разу з ним трапився нещасний випадок і він упав із 10-ти метрової висоти, поламавши собі обибві ноги. Він дуже довго лежав у лікарні відновлюючись, згадував сумно Андрій, змахуючи сльозу і показав мені виріб із дерева в якому шар був вирізаний у паралелепіпеді із одного цільного шматка деревини. Щоб якось зайняти себе, під час тривалого лікування, Андрій займався різбленням по дереву.

Будинок у нього був скромним, автомобіль стареньким та простим. Андрій жив уже кілька років самотньо. Його американська дружина уже померла, спільних дітей у них не було. Був прийомний син, який служив у збройних силах і рідко навідувався до Андрія. Але Андрій був життєрадісним, і енергійно бігав по двору, коли я приїздив до нього у гості. Літнім людям же так мало треба – лише трохи уваги. Андрій був дуже гостинним і пригощав мене розчинною кавою.

Андрій говорив на чудернацькій версії англійської мови, у її американському варіанті. Він використовував багато німецьких слів, а також українські та російські слова. Ми говорили із ним англійською – мені було інколи важко його розуміти, але допомогали знання усіх цих мов. Андрій все-таки прожив так багато років відірваний від України тож він забув мову дитинства, памятав окремі слова, але цілісно спілкуватися йому було дуже важко.  Отож, коли я із ним познайомився, він саме відновив звязок із своєю ріднею і йому необхідна була допомога із листуванням та перекладом із української та російської на англійську і навпаки. Я допомагав йому читати листи, перекладав їх для нього, а також писав листи від його імені його рідним.

Частина його рідні проживала у Львівській області, частина в Херсонській області. Брат із дітьми та онуками проживав у Херсонській області в селищі міського типу Березнеговате. Тож він листувався і із Львівською і із Херсонської областями. Андрій був дуже щасливий нарешті знайти своїх родичів, свого брата. Вони також були раді, що у них виявився родич у далекій Америці. І тут по тону листів була видна різниця між двома сім’ями. Родичі із Львівської області, писали як вони раді що у них виявся родич, як вони за ним скучили та хочуть щоб або він до них прилетів або щоб запросив їх до себе. Родичі із Херсонської області, особливо нічого не просили та не навязували. Навпаки, прислали йому відеокасету, де зняли як брат Андрія звертається до нього – тож він нарешті міг його побачити. Також зняли як і де вони живуть, показали свою господарство із поросятами, гусима і курима. Показали, як вони живуть і працюють. Андрій був дуже щасливий з того нарешті є звязок, що може бачити і чути своїх рідних по пришестю стількох років.

Одного разу він вирішив допомогти рідним та надіслати 1,000 доларів із своїх дуже скромних збережень. На той момент, а це 1997 рік – це була дуже суттєва сума. Він просив поділити ці гроші між трьома різними родинами (2 із ним були у Льівськаі області).  Я не памятаю, яким чином він здійснив грошовий переклад. Але він надіслав гроші у Львів. Він був такий щасливий, що зміг допомогти своїй родині, адже вони жалілися на фінансову скруту (ті що у Львові). Аж ось Андрій отримав листа, в якому родина із Львову повідомила наступне. Як тільки чоловік пішов та зняв гроші у банку, як тут його перестріли якісь бандити та забрали усі гроші прямо при виході із банку. Ось така новина нам прилетіла зі Львову. Я думаю навіть Андрій зрозумів, що ніяких бандитів насправді не було і та родина просто привласнила собі гроші. Я його бачив: він був дуже скривдлений, цей старенький чоловік, на милиці, без родини поруч, живучи дуже скромно, відірвавши від себе на той час пристойну суму, був обманутий такими «родичами».

Мені напевне в перший раз в житті було стидно, що я українець і що у мене такі співвітчизники. Дійсно стільки років у великому та могучому, потім бандитські дев’яності, і на противагу картинка по телебаченню робила свою справу і більшість українців (або будемо чесними - більшість людей із пострадянського простору) думало, що в Америці всі мільйонери і наявність родича, навіть далекого – це манна небесна, та квиток у нове життя. Якось люди не дуже задумувалися, що для того щоб в Америці to make a buck треба дійсно багато працювати протягом років.

Ми якось притушили це його розчарування, більше фокусувалися на родині його брата. Андрій продовжив спілкування із своїми українськими рідними, але було видно і було зрозуміло, що у нього всередині, щось безповоротно надламалося...

Я бачився із Андрієм через три роки після нашого знайомства, коли гостював у своєї американської родини у 2001 році. Він все также бігав опираючись на милицю, та пригощав своєю улюбленою розчинною кавою, посміхаючись через свої товстелезні лінзи, і розповідав на своєму дивакуватому варіанті англійсткої мови...

...Він помер уві сні в ніч на Різдво 25 грудня 2004 року в день свого народження – повідомила у листі моя host mother...

Про Степана Бандеру або мандруючи європейськими Deutschsprachige Länder

1 січня – день народження Степана Бандери – одного із найбільш видатних та найбільш впливових постатей в історії України.

Влітку 2003 року, я здійснив свою давню мрію – відвідати Німеччину. Німеччина давно була в моєму Bucket list. Мені завжди подобалася Німеччина, її історія, в тому числі дві світові війни, німецький порядок та автопром, футбольна збірна, яка катком прокочувалася по іншим збірним, вигравши на той момент 3 Чемпіонати Світу. Ну і я любив німецьку мову – напевне моя улюблена із тих, з якими стикався. Тож в 2003 році я знайшов собі слушну нагоду, щоб зрештою відвідати Німеччину. На той момент, а саме починаючи з третього курсу, я був активно зайнятий в діяльності різних студентських організацій. Влітку 2003 року, я вирішив поїхати в літній університет, який влаштовувався локальними антенами організації AEGEE (Association des États Généraux des Étudiants de l'Europe). Популярна штука серед європейських студентів – їдеш на 10-15 днів в літній університет в майже будь-яке університетське місто в Європі, тусуєшся із студіками із різних країн, вивчаєш мову приймаючої країни та відвідуєш різні достопрємічатєльності. В Німеччині було досить багато приймаючих літніх університетів, напевне кілька десятків. Мій вибір пав на Аугсбург, що знаходився в Баварії недалеко від Мюнхена.  Аугсбург я вибрав виходячи із наступних критеріїв: По-перше, це був мовний літній університет, і можна було попрактикувати advanced німецьку по три години на день, а по-друге, частиною культурної програми був візит до першого німецького концентраційного табору Дахау (відкрито в 1933 році). В ті роки я дуже глибоко вивчав німецьку мову та історію при будь-якій наявній можливості. За рік до цього, під час навчання в Rochester Institute of Technology в США у мене була змога брати половину предметів не із Major (Economics), то ж я вибрав Advanced German (2 триместри) та Beginning French із лінгвістичних курсів та 1) Modern Germany, 2) Hitler, Stalin, Mussolini 3) Cold War із історичних дисциплін. Повернувшись назад до Києва в АМУ, мій вуз такої розкоші в своїй навчальній програмі не пропонував. Тому, історію та німецьку я продовжив вивчати в бібліотеці Goethe Institut, що знаходився раніше на території КПІ. В Goethe Institut було достатньо медіа ресурсів, книг, відеофільмів на німецькій мові про другу світову війну – тож мені було себе чим зайняти. Отож недивно, що коли випала нагода поїхати в Німеччину, то візит в Дахау був напевне ключовим диференціалом. Оскільки я був студентом, то вибирав найдешевший спосіб поїзки до Німеччини – рейсовий автобус Київ - Мюнхен. Шлях у дорозі – 33 години! Я придбав квитки заздалегідь. І оскільки я придбавав квитки заздалегідь – то у мене було право вибору посадочного місця в автобусі. Власне – я перший раз їду в Європу – то я і вибрав собі місце на другому поверсі автобусу попереду – бо там відкривався сногшибатєльний фронтальний 180-ти грудусний огляд. Ну круто – буде добре видно, подумав я. Єдине, що я не врахував – це те що на передніх місцях на другому поверсі дуже обмежене місце для ніг – які взагалі не можна було розправити – бо нікуди. То я уже намучився за 33 години, через 2 кордони (Польщі та Німеччини) – ну нічого – зато було дуже добре видно автобани із першого місця на другому поверсі рейсового автобусу Київ - Мюнхен. Літній університет в Аугсбурзі був дуже кльовим, там було десь 30 студентів із різних країн Європи, ми об’їздили майже всю Баварію, в тому числі Мюнхен, Ульм, Нюремберг, Кемптен, вивчали німецьку мову та продукцію німецьких пивоварів, частенько проводили вечори в затишних Biergarten, кожен день якась країна готувала свої страви на вечерю, інколи вечеря переходила в танці на столах, інколи приїжджала поліція дізнатися чи не треба нам іще пива привезти. Одногоразу ми гуляли по німецьких Альпах, вкритих зеленою травичкою та корівками. Ще тоді, я звернув увагу що в Німеччині навіть трава рівнесенько росте. Я трохи полірнув свою німецьку – у нас була група із серба, росіянки, німців, француженки, поляка – у кого був солідний рівень, то ми за два тижні суттєво покращили свою розмовну німецьку. Було дуже круто.

Наступний виїзд, повязаний із німецькою мовою, був у 2004 році у польський Вроцлав. Десь я знайшов (мабуть в Goethe Institut) програму Theodor-Heuss-Kolleg Robert Bosch Stiftung, яка організовувала та фінансувала всякі штуки у центральній та східній Європі, спрямовані на зміцення демократичних зв’язків у регіонах, обмін ідеями та участь у громадських та громадянських процесах в своїх країнах. Я приймав участь у конференції, що відбувалася у місті Вроцлав (колишній німецький Бреслау) на тему «Переселення та депортації до, під час та після Другої Світової війни». Робочою мовою конференції була німецька. Учасники – молодь із кілької центрально-європейських країн: Німеччини, Чехії, Польщі та України. Учасники представляли свої власні історії, що повязували їх із даною тематикою. Я оповідав історію Andreas Kowal, яку я обовязково скоро напишу – бо це дійсно історія людини, про яку варто написати. На конференції ми розбирали причини зміни кордонів, примусове переселення людей в 30-ті та 40-ві роки, наслідки, долі людей і власне, що зараз робиться для того щоб ці шрами виправати і порівняти. Вроцлав був обраний невипадково, оскільки це було німецьке місто Breslau. А по результатам Другої Світової війни, кордони було суттєво змінено – як от від Польщі та Румунії відійшли частини сучасних західно-українських земель (Львів, Буковина) та були включені в 1939 році до складу УРСР, так і в 1945 році Бреслау перейшов до складу Польщі. Всі ці зміни кордонів супроводжувалися депортаціями, примусовими виселеннями етнічних жителів, потоками біженців, втратою майна, розривами сімей та зламаними долями...

У Вроцлав я також їхав на автобусі. Того літа якраз запускався новий авторбусний маршрут Київ Вроцлав транзитом через Львів та Варшаву. Він був дійсно новий і мало людей про нього знало. Тому, від Києва до Вроцлава в 50-ти місному автобусі сиділо 5 чоловік, включаючи мене. А на зворотньому шляху, від Вроцлава до Києва я їхав сам! Можна було не тільки випрямити ноги, можна було сидіти, лежати де завгодно і як завгодно по всьому автобусу. Нагадало мені анекдот: «Армянини поехал учиться в Москву. Пишет домой родителям: Папа, все студенты ездят на тролейбусах, и только я один на такси. Сынок, зачем выделяться. Купи себе тролейбус и езди как все.»

Після конференції у Вроцлаві, у організаторів лишилися мої контакти. Тож коли я отримав запрошення через пару місяців від якогось центрально-європейського католицького конгресу на участь в робочій групі по обговоренню «Сучасних проблем молоді в Центральній та Східній Європі», я не дуже здивувався і не дуже пручався. Я, як самий главний католік в Полтавській області і майже як VIP гість міг обрати собі авіапереліт для цієї подорожі, бо католицький конгрес фінансував участь найбільш важливих VIP. Тож я скористувався нагодою і замість 33 годин в автобусі як в 2003, в 2004 році полетів приємним двогодинним рейсом Київ Мюнхен авіакомпанії Люфтганза. Це була моя друга шенгенська віза. Це був другий візит в Німеччину. І другий візит в Баварію.

Конференція відбувалася у маленькому місті Freising, поруч із Мюнхеном. Freising – давнє місто, що відігравало важливу роль в історії європейського католицизму. Мене заселили на території guesthouse якогось католицького собору чи організації. Там на території, я вперше побачив магазин без продавців. Тобто ти береш необхідні продукти і лишаєш гроші на касі в розрахунку на твою чесність та порідність. When in Rome do as the Romans do – я користуюсь цією приказкою досить часто і намагаюся вливатися у місцеву культуру та поведінку. Але мене приємно вразив цей німецький розрахунок на порядність – от би так і в нас. Читав недавно в новинах, що у Львові проводилася акція в ресторанах, коли один день відвідувачі могли замовляти щось із меню і лишати стільки грошей, скільки вважали за потрібне. Напевне в розрахунку, що люди лишать плюс-мінус таку суму, яка б покривала вартість замовлених блюд. Ідея прекрасна і чудовий експеримент. Нажаль, багато ресторанів перервали участь у цій акції ще до обіду, оскільки відвідувачі лишали 10% або 20% від вказаних цін і щоб не понести суттєвих збитків, ресторани були змушені завершити свою участь і у цій акції. Отака у нас ментальність – усім хочеться і «рибку cъесть и найух на сесть», такий інфантильний підхід Івана-дурака, що за тебе заплатить хтось інший. Ну або «Не на#б#шь - не проживешь» - чітко прослідковується у діях деяких співвітчизників. Нажаль, саме Leadership – задає подібну моду на таку поведінку – тому зрозуміло, чому ведуть себе так окремі громадяни. Leadership відображає суспільство і навпаки. Тому поки магазини без продавців – це утопія в наших реаліях.

Конференція відбувалася протягом трьох днів, моя участь була лише протягом одного дня. Я щось там розказував у своїй робочій групі, відповідав на питання. А потім сидів та слухав інших учасників конференції, що приїхали / прилетіли із всіх регіонів Центральної Європи. Тож після мого виступу у мене ще лишалося десь 2-3 дні, щоб провести своє дозвілля в цьому куточку Баварії. Freising, був розміщений десь в годині на поїзді від Мюнхена. Оскільки я уже був в Мюнхені в минулому році, тож цього разу я вирішив закрити Moderne і Neue Pinakothek – два видатних музеї із сучасним мистецтвом, а також було бажання відвідати могилу Степана Бандери. Я знав, що після закінчення війни він працював та продовжував боротися за Україну уже перебуваючи в еміграції в Мюнхені. Де власне і був убитий агентом КДБ в 1959 році. Похований у Мюнхені. На той час інтернет був не настільки розвинений. Google maps також не пригадую. Тож єдине, що я знав про місцезнаходження могили Степана Бандери, це те що вона знаходиться в Мюнхені. Попитавши людей на центральних вулицях Мюнхена, ніхто звичайно не знав Бандеру – мене скерували до цвинтара Waldfriedhof, повезло що саме туди – бо у Мюнхені знаходиться 29 інших цвинтарів. Дібравшися до цвинтара, та побачивши його масштаб, та за відсутності карти, а там знаходиться прибизно 60,000 могил, я звичайно не дуже розумів як я буду шукати мені потрібну. Повезло зустрітися із садівником, що власне займався прибиранням листя. Садівник-румун виявився дуже приємною людиною та визвався мені допомогти. «Так знаю. Тут багато українців приїздить відвідати його могилу». Він посадив мена на свій карт, і ми їхали мабуть хвилин 15, обговорюючи сучасний політичний стан у Європі. Він довіз мене та лишив прямо біля могили Степана Бандери.

Для чого це було мені? І хто такий Степан Бандера для мене? Напевне такі питання звучать. Мені було цікаво та важливо досліджувати історію власної країни та її ключових історичних осіб. Мабуть після того як я в школі відвідав Тарасову гору у Каневі, постать Степана Бандери безумовно стоїть поруч із великим Тарасом Шевченком. У мене достатньо було і часу і бажання, щоб відділити зерна від полови та зрозуміти хто є ким і хто що зробив для становлення незалежної України. Для мене Степан Бандера – це герой, що боровся за незалежність своєї країни у найбільш несприятливий для цього час. Боровся і проти червоної комуністичної чуми і проти німецького фашистського навалля. Будучи патріотом України у напевне найважчий для цього час, напевне утопічний для цього час, він здійснював свою політику виходячи із наявних можливостей та існуючої політичної обстановки. Наліт совєцької пропананди відносно ОУН-УПА та бандерівців, який був мені навязаний книгами адаптованим для дітей (в дитинстві моїми улюбленими книгами були «Дети – герои» и «Дети партизанских лесов»), злетів під час вивчення історії Другої Світової війни із різних джерел – українських та американських книг про визвольну боротьбу ОУН-УПА, німецьких книг про військові дії на території України, радянської офіційної історії. Мені здається, коли трохи більше вивчаєш історію рідної країни, то тут важко мати якесь двояке трактування постаті Степана Бандери. Тому для мене Степан Бандера – великий і крутий, і мусить бути одним із ключових постатей у свідомості будь-якої людини, яка вважає себе українцем.

Що мене більше всього дратує в ситуації прийняття чи не прийняття історичних фактів чи постатей у нашому українському суспільстві? Почну від противного. Німеччина та Франція уже через 5 років після закінчення Другої Світової війни почали євроінтеграційний процес заснувавши «Європейський Союз з вугілля та сталі», через 5 років після закінчення війни! Тобто вони через 5! років уже почали якесь примирення – і це нації що воювали одна проти іншої. У нас уже майже поумирали всі ветерани, які приймали участь хто в Другій Світовій Війні, хто в Великій Вітчизняній Війні. І це соромно, що суспільство до цього часу поділено стосовно їх ролі, що до цього часу не поставлено крапку. Ми тягнем із такими питаннями, щоб можна було діставати оці опудала на угоду політикам, щоб можна було знову розділяти українців як отих телят. Німеччина і Франція уже через 5 років почали співпрацю та кооперацію, а ми у своїй власній країні не можемо об’єднатися навколо національної ідеї, топчемося на одному місці, бо у нас як завжди три гетьмана і зовнішня політика нагадує басню «лебідь, щука і рак». І можна було б дійсно все валити на сквозяк від північного сусіда, але ж цей же сусід є і у Польщі, і у Фінляндії і в Китая із Естонією. Ми якось дуже довго застряли у минулому.Ми застрягли в своїй позиції бідних та нещасних, у позиції жертви – така дуже зрозуміла і вигадна позиція, щоб нічого не робить та протягувати руку. Позиція пасажира. І небажання, невміння та відсутність політичної волі позакривати історичні питання, затягують нас в болото, штовхають до лона такого ж мнітєльного сусіда , у якого вся національна гордість побудована на міфах про свою виключну і визволительну роль у Другій Світовій Війні та періодичному бряцанні своїм заржавілим арсеналом на параді 9-го травня разом із такими ж передовими країнами як Північна Корея та Зімбабве...

Недавно, показував одній сім’ї із Одеси, острів, та якось розговорилися і зайшла мова про Степана Бандеру. Я помітив як їх передьоргнуло, коли я висловув свою думку Степана Бандеру. Але пояснив чому я так думаю, сподіваюсь вони зрозуміли та можливо переглянуть своє відношення та погляди.

P.S. Закінчивши писати, шукаючи вдалу фотографію із Waldfriedhof, дізнався що в 2014 році вандали зруйнували хрест на могилі Степана Бандери. Стапан продовжує свою боротьбу...