Про Lead by example, культурні особливості та розбіжності із прикладами групової динаміки (Rah Rah and Peace Corps)

Rah Rah Camp безумовно є одним із найбільш потужних та influential заходів, у яких мені пощастило брати участь. Треба відмітити, що в студентські роки, я дуже часто спілкувався, тусував і співпрацював із різними американськими та міжнародними неурядовими організаціями, що в основному фокусувалися на розвитку демократичних інститутів та свобод, запровадженню та розвитку grass-roots society, підтримці громадянських прав та розвитку активного громадянського суспільства в цілому.

По завершенню програми із обміну FSA FLEX із США в 1998 році, я повернувся в Миргород в свою 3 школу, щоб закінчити 11 клас. Лишилося бажання і потреба продовжувати та розвивати American experience and exposure і якраз в тому році до нас у місто приїхала Стефані Річардс. Вона приїхала працювати в школу №9 як викладач англійської мови із деякими вкрапленнями елементів демократії та активізації громадської діяльності серед учнів. Стефані прилетіла до України як волонтер в складі Peace Corps. Так я познайомився із діяльністю US Peace Corps.

Україна завжди була в сфері стратегічних інтересів США, ну і власне після отримання незалежності, на території України запрацювало багато різних неурядових організацій, що сприяли появі та зміцененню демократичних інституцій. Однією із таких організацій була і залишається Корпус Миру, що почав свою діяльність ще під час президентства Джона Кенеді в 1960хх роках. Під час 2000-х років, в Україні був один із найбільш числених контингентів волонтерів Корпусу Миру (напевне десь близько 200 +).

Про Camp Rah Rah

Літо 2000 року. Якраз скінчився перший курс в моїй Академії і напевно Стефані, волонтер Корпусу Миру, що проживала і працювала у моєму місті Миргороді, підкинула мені ідею разом із Application form для участі у Rah Rah Camp, який тоді називався тоді American Cultural and Language Retreat. Там було якесь номінальне fee для участі, може десь 10-30 долларів. Кожен рік місце проведення було різним. У тому році, Rah Rah camp територіально відбувався в Івано-Франківській області, на якійсь базі відпочинку для дітей (I wish I could remember де саме).

Отож Rah Rah camp – це тижневий захід для молоді всеукраїнського масштабу. Rah Rah – це освітній табір для 100 – 150 учасників віком від 18 – 25, в основному студенти вузів. Напевно головним критерієм відбору була англійська (оскільки всі класи викладалися англійською) та бажання отримувати нові знання, здатність адаптуватися та змінювати погляди і бути активним.

Класи. Протягом дня викладалося паралельно близько 10 різних класів. Кожен учасник відвідбував десь 5 класів в день. Класи були наступні: Leadership, Gender Issues, Civic Responsibility, Journalism, Sexual Health, Arts, Sports, Critical Thinking.

Фасилітатори. Класи читали як правило 2-3 чоловіка (чоловік в значенні особи, а не статі, єслі шо), представники Peace Corps та учасники-українці минулих років.

Competition та атмосфера. Оскільки люди набагато більш продуктивніші у атмосфері змагань, то змагань було дуже багато. Весь camp – то було змагання. По- перше, всіх учасників поділили на 2 команди (say синіх та червоних) і було змагання між синіми і червоними. Потім кожна команда була поділена на окремі загони units, тобто у складі синіх було 8-10 units, які кожна окремо приносила залікові бали. Тож ти як учасник приносив бали собі як індивідууму, своєму unit та своїй команді. Ух як же ж було круто! Система балів була впроваджена за все: за активну участь в класах, за кричалки – roll calls, за участь у художній самодіяльності (сценках, номерах і індивідуальних виступах), спортивних змаганнях. Змагання було скрізь, змагання було всюди, змагалися всі і всюди, змагалися зранку до ночі. Цей тиждень був надзвичайно інтенсивний. Напевно по емоціям та подіям туди легко було скомпресовано, сконцентровано, засунуто місяць або кілька місяців подій, людей, зустрічей, interactions та ідей. Після того тижня ти настільки вижатий, висосаний і спустошений, що напевно хочеться просто десь тихо посидіти подивитися на воду чи багаття, ні з ким не говорити і нікого не бачити. Але ти не можеш. Тобі знову хочеться цього всього двіжа, цієї концентрації енергії від таких же як і ти, класних пацанів та дівчаток. І буду відвертим, із усіх колективних заходів (в категорії «short term basis – major / long lasting impact»), в яких я брав участь – Rah Rah camp у якості учасника та фасилітатора, стоїть із явним відривом на першому місці.

Кожен новий день розривав свідомість. Кожен день фонтанірував блискучим ідеями та блискавично колективною творчістю та командною роботою. Кожен день pushив тебе до нових звершень та несподіваних рішень. Кожен день відкривав скриньку пандори креативу та до цього незвіданих глибин та можливостей.

Для багатьох учасників відбувся shift в свідомості. В такому інтенсивному темпі злітало багато непотрібного та застарілого. Ми як губки всасували нові ідеї, погляди і формували нову поведінку. Було дуже круто, бо ти тоді розумів, наскільки у нас в країні багато крутих і ахуєнних молодих людей.

Ціль, результати та way forward. Окрім того, що учасник роздуплявся і узнав наскільки у нього крутий потенціал, і скільки багато він може всього зробити і для себе і для community, по завершенню усі учасники мали зробити якийсь community project, повернувшись до своєї домівки. Наскільки я памятаю учасників та follow up, - community учасників alumni, яка була створена в результаті, слугувала як cushion після повернення в звичайний ритм життя  та з іншого боку як booster щоб не засосала опасная рутіна. І на виході, багато учасників створили long term bonds, утворилося кільканадцять україно-американських пар, декого надихнуло на навчання в США, дехто почав працювати в Peace Corps, дехто настільки проникся самою ідеєю, що пізніше очолив саму організацію Youth CAN. Багато учасників із натхненням долучилися до різних non-for-profit та non-governmental organisations в Україні, використовуючи momentum та продовжуючи позитивні, конструктивні та дієві зміни у собі, навколишніх та дехто у своєму локальному осередку, дехто на всеукраїнському рівні, а дехто минуючи кордони та впливаючи уже безпосередньо на світ за межами України.  

Тому на мою думку (без imho, якось до мене imho не прицепилося), Rah Rah – це безумовно надвичайно крута штука, позитивна шняга, яка конструктивно вплинула на життя багатьох людей. Звичайно у кожного свій унікальний досвід, experience та історії, тому розкажу про свої.

Епізод 1. Культурні особливості та розбіжності у лікувальному процесі

Тож в 2000 році я був учасником. На одному із класів American Sports ми грали в американський футбол на чомусь схожому на звичайне футбольне поле. Я непогано і швидко бігав і в одній із атак нісся по бровці щоб зробити тачдаун. Якось невдало поставив ступню і підвернув її. Матч для мене закінчився, бо я скоріше всього підвернув ступню і можливо розтягнув зв’язки. Шкутильгаючи полишив поле і мене повели в медичний пункт. Там мені прикладали лід, щоб біль вщухла. Серед волонтерів було кілька в минулому атлетів, які радили робити гарячі та холодні компреси, і біль мала пройти. Пізніше, пригнала місцева бабуля-медсестра, що була в штаті цієї дитячої бази. Вона мене оглянула і сказала, що треба прикладати сиворотку із молока. Вона сказала, що із наступним замовленням продуктів треба буде попросити щоб мені привезли сиворотку для компресів. Отож тут зявилося 2 schools of thought відносно лікування моєї травмованої ступні: Американська – гарячі та холодні компреси і українська – компреси із сиворотки. Я був трохи зляканий, бо мені було не зовсім зрозуміло, що робити. Інтенсив змагань нікуди не дівся, на спортивні змагання в тому заїзді я поставив жирний хрест. Проте по табору переміщувався шкутильгаючи. Тож я нічого для ноги не робив, через кілька днів пальці на ступні почорніли і я дуже злякався. Навіть думав їхати в лікарню до Івано-Франківська щоб рятувати свою почорнілу ногу. Але потім якось знову забігався, забув про ногу і якось уже і час прийшов їхати додому. Дома нога ще пару тижнів поболіла. Тож я вибрав собі третю School of thought, яка теж спрацювала, а саме: нічого не робити, сама заживе.

Я звичайно усвідомлював, що культури та люди різні, але для мене це був перший випадок, коли я зрозумів, що навіть методи лікування можуть бути різні: сиворотка vs холодні/гарячі компреси. Я раніше думав, що усіх мають лікувати якось однаково базуючись на якомусь абсолютно правильному методі, виявляється ні. Такий собі приклад diversity in action😊

Епізод 2. Lead by example

Два роки поспіль в 2003 та 2004 роках, я повернувся до Rah Rah, який на той момент організовувала українська неприбуткова організація Youth CAN із залученням знову ж таки волонтерів із Корпусу Миру. Цього разу я вирішив спробувати себе у якості фасилітатора і приїхав щоб прочитати курс Leadership. Слід сказати, що всі матеріали були якісно підготовані, включаючи практичні зайняття та різні інтерактивні вправи.

Однією із вправ, яка була дуже популярною в різних team-building activities – Trust fall. Коли ти стаєш на чомусь заввишки 1-2 метра спиною до групи людей. Група людей стоіть напівколом виставивши і випрямивши руки. По команді «Раз-два-три» ти падаєш розслаблений і спиною туди де руки твоєї команди мають тебе підхопити і поставити знову на землю.

Вправа корисна і виявляє наскільки група може злагоджено працювати як одне ціле. Тут важливо щоб були наступні елементи: 1) люди повинні бути уважними і включеними в процес, 2) ти повинен уміти довіряти своїй групі і бути здатним правильно і розслаблено впасти, 3) інші повинні довіряти тобі. І це все в динаміці і всі разом. Оскільки вправа для багатьох була нова, несподівана, а падати спиною із висоти у розрахунку на незнайомих тобі людей є не зовсім природнім, то першим повинні були робити цю вправу фасилітатори. А в той заїзд, на усіх наших 10 класах із 10-ма різними групами людей, першим хто виконував Trust Fall був я. Так воно надійніше. Ти першим показав, як це треба робити, люди тебе підхопили. Тоді всі отримали впевненність у тому що це безпечно, і що кожного зловлять. Якщо в групі всі слухають уважно, роблять те що їм говорять – то це дуже проста і прикольна вправа.

В усіх моїх класах не виникало проблем. Я падав перший. Мене ловили, ставили на землю. І потім падав кожен учасник один за одним. Done and dusted. Обговорили вправу і все. Але була одна група, де одна баришня була ти самим елементом. Вона запустила негатив, флюїди сумніву і відмовлялася виконувати цю вправу. А оскільки у групі всі вислуховували одне одного, то сумнів і недовіра одної особи поширилася на групу. Я звичайно заспокоїв групу і пояснив, що це безпечно і що вони це побачать на моєму прикладі – як я буду це робити.

Тож я упав. І мене зловили. Але оскільки група була розбалансована, вони мене ледь зловили, а моя голова зупинилася десь в 10-15 сантиментрах від асфальту. Я звичайно всрався на пару секунд, але зрозумів, що мені треба повторити цю вправу знову на собі для того щоб restore confidence in the group. То був єдиний можливий варіант продовження класу. Я пояснив групі, що вони зробили не так. І наступного разу треба зробити все так. Тож я знову звівся на ту двохметрову висоту і знову впав. Цього разу від моїх криків та переконань, та positive affirmations, у групі сумнівів не було, всі спрацювали добре і зловили мене більш впевнено. Потім пішли падати один за одним. Вправа відбулася. Але то був гарний урок.

І тут насправді кілька takeaways. Ти можеш скілька завгодно eloquently та красномовно щось розказувати – але люди вірять та слідують поступкам, а не словам – принаймі люди, які думають і вчаться. Ти можеш скільки завгодно забороняти своїм дітям курити, але якщо сам куриш – то і вони будуть – бо дивляться на тебе і слідують за тобою. Або якщо вдома практикуєш domestic violence, то скоріш за все діти також будуть практикувати domestic violence. Lead by example – хай це заїзжене кліше, але воно правильне і воно працює. Якщо у мене колись на інтерв’ю на роботу попросять навести приклад свого власного лідерства – у мене є гарний приклад, який із задоволенням зможу розказати...

Епізод 3. Gender issues

Один із класів «Gender issues» фокусувався на гендерних ролях чоловіка та жінки в суспільстві. Одним із activities була sex change day, ми на цілий день перевдягалися пацани в дівчаток і навпаки. Хтось до цього підішов більш серйозно, хтось менш. Але реально всі 100-150 чоловік були перевдягнені. Я сформував свій образ із наступних елементів: 1) облєгающе плаття блакитного кольору, 2) крупні оранжеві буси на шию, 3) манікюр чорного кольору, 4) туфлі 40 розміру на невеликому каблуку, 5) до цього образу дуже органічно вписався ірокез на голові, який мені в тому році вибрив Дейв Ларсон один із директорів Youth CAN.

Ну крім того що це було реально дуже весело і круто, було ще щось нове. Протягом дня я помітив на собі багато хтивих поглядів причому відразу від двох статей. То було якесь таке нове відчуття. І я напевне перший раз відчув та зрозумів, що це таке коли на тебе дивляться як на кусок м’яса та як на об’єкт. Звичайно трохи льстіло моєму самолюбство з одного боку, а з іншого лякало – бо ти є обєктом, і від того ну так собі – трохи моторошно. Тож в той день я мабуть зрозумів, що відчувають дівчатка до яких ставляться як до об’єкту. Ніколи не знаєш, що для себе винесеш. Для того щоб дійсно зрозуміти іншу людини інколи варто війти в її положення.

Епізод 4. Graig

Грег був сцуко ахуєнєн безумовно супер крут і безгранічно бруталєн. Мало того, що він жив під час свого волотерства, на мінуточку, у Кривому Розі. Так ще й в Rah Rah він був прєподом по American Sports. І поки всі інші фасілітатори чєсали язиком та мололи всяку корисну брєдятіну якісно викладали свій матеріал в устній формі, на класах по American Sports Graig кілька годин підряд муштрував усіх кемперів і муштрувався сам. Учасники вивчали як грати в американський футбол, бейсбол і мабуть щось ще. Зараз не згадаю. Але фізичне навантаження було достойне, враховуючи липневу спеку, кемпери вилазили із спортивного майданчика із висунитими язиками, спітнілі і брудні, підгорівші на полуденному сонечку, в синцях та кровоподтьоках, як справжні гладіатори.

Повертаючись до Грега і щоб пояснити наскільки безгранічно бруталєн Грег, А) уявляємо як це носиться по 5-6 годин в контактній і жорсткій боротьбі. Не пам’ятаю з якого перепугу, але або Грег програв який спір або це була його підготовка до sex change, описаному в Епізоді 3, тож Грег вирішив зробити депіляцію ніг та грудей (а там було що депілювати!) Складно уявити скільки годин у нього зайняла вся ця процедура, але Грег почав носиться в американський футбол із геть побритими ногами. Б) Тут уявляємо знову ж таки липневу жару, пил, піт, сльози. В) І уявляємо як це шпіліть у футбол із щойно вибритими ногами. This must have been сцуко painful, але Грег тримався нормально і не скиглив, відкриваючи бутилку пива та розглядаючи свіжі ссадини та порізи на обгорівших та вибритих ногах із елементами запалень...

Грег –чувак із яким би я без роздуму прийняв би участь у шоу Jackass, якби мене туди запросили...

Епізод 5. Win at all costs або коли злітають з катушок

All is fair in love and war. Competition – це безумовно дуже корисно і круто. Було у нас одне змагання, яке підкреслило що не все так straight-forward і все-таки мають бути якісь ліміти, межі та кордони, а також внутрішні контролі. Так от, було якесь одне із останніх змагань, probably Treasure (Scavenger) hunt, де треба було знайти та притарабанить різні предмети найбільші, наменші, найдовші, найкоротші – усе по списку і усе краще і швидше за інших. Так от був, один тіпок, який занадто завзято до цього поставився і замість найдовшої гілки приніс ціле дерево. Причому дерево було живе і вирване із корінням якраз ним для перемоги у цьому змаганні. Жюрі не дуже звичайно зраділи і навіть трохи призупинили сам хід змагань, бо це вже було трохи too much. Тут уже і тіпок не візразу зрозумів, що відбулося і чому його найбільша-найдовша гілка не іде в командний залік. Але трохи згодом, дойшло. Отак інколи, людей заносить на поворотах і виходить не дуже круто. Ну але я думаю, він уже це точно відпрацював та насадив уже дерев (не здивуюсь, якщо працює десь лісничим). Тож оскільки подія була досить публічна і у всіх на виду, ми її локалізували, пожурили пальцем, обговорили, зробили правильні висновки і пішли далі. Любіть дерева!

Пам’ятник Тернополю або LDS 2004

Три роки свого студентського життя я присвятив одній чудовій студентській організації AIESEC, а саме в київському локальному комітеті, обіймаючи різноманітні посади. Не знаю як там правильно звучить зараз місія та завдання організації, але AIESEC – це організація, що активує та розвиває молодь (студентів та молодих спеціалістів) шляхом залучення їх до роботи в самій організації на волонтерських засадах, а також шляхом міжнародної програми стажувань. Ну а якщо розшифрувати більш детально, то для мене AIESEC – це організація в якій я 1) made many friends та long-term bonds, 2) ти є частиною мережі випускників організації і у тебе є друзі, знайомі у багатьох країнах світу, 3) AIESEC – мабуть одне із накращих місць для початку міжнародної трудової кар’єри, адже культурно, організаційно, процесуально AIESEC – це міжнародна корпорація (для малих), інкубатор якісних і перевірених фахівців для міжнародних корпорацій (для великих) у глобалізованому світі. Цілі, цінності, місії дуже схожі – тому культурно вливаєшся із однієї організації в іншу дуже швидко та природньо. Робота в цій організації учить тебе дуже багатьом навичкам та competencies, що обовязково знадобляться в твоєму професійному майбутньому. Безумовно, одним із таких навиків є максимізація результатів при обмеженій чи мінімальній кількості ресурсів. Тож коли ти успішно реалізуєш проекти в AIESEC при мінімальному фінансуванні, обмеженних людських ресурсах із студентами на волонтерських засадах, то можна тільки уявити на що ти здатен у складі якоїсь більш потужньої міжнародної організації із значно більшими можливостями.

AIESEC конференції в Україні на той час (думаю зараз не сильно відрізняються) – це були такі атомні викиди кумулятивної і колективної енергії та енергетики, потужні вибухи мотивації та призову до нових звершень, могуча підзарядка від like-minded individuals, та інтенсивна емоційна підпитка на місяці вперед. Окрім емоційного заряду, делегат отримував конкретний набір знань та навиків, що запускався в оборот у роботі локальних комітетів відразу по приїзду назад по своїм містам.

Так от, влітку 2004 року, я був у складі організаційного комітету по підготовці і реалізації (найважливішого на той момент в Україні) щорічного семінару-конференції по розвитку лідерських якостей LDS 2004. Оргкомітет очолював Антоха, йому допомагали Іг, Таня, і Женя, ну і звичайно моє альтер его - Карл. Лабали ми його той проект як мінімум цілий місяць не покладаючи рук, ніг і голови, зустрічаючись в різних кафешках типу Два Гуся, обговорюючи поточні завдання, розподіляючи обовязки та підбиваючи підсумки. Оскільки якраз був екзаменаційний період, то у декого летіли і екзамени і заліки, адже все було покладено на плаху успішного виконання проекту.

Расклади по конференції були наступні: 100-150 делегатів із 10-15 міст України (точно я цифр не памятаю але порядок десь такий). Місце проведення було десь у всесвітньо відомій Пущі Водиці, на одній із баз відпочинку чи в санаторії. 3-5 днів інтенсивних тренінгів, робочих груп, круглих столів, відомих та потужних спікерів із бізнесу (різні CEO, CFO, HR, IT), увечері розважальна програма і моє улюблене образно «Танцы, секс и рокнролл, бери бокал садись за стол»*.

Завдання оргкомітету уже під час проведення конференції: робить усе, щоб було все в порядку, тобто щоб все проходило без сучка і задорінки, а саме щоб делегати були пристутні на конференції, сиділи у залах (інколи їх треба були в буквальному сенсі будити зранку, бо дуже заморилися вчора), ситі і напоєні, слухали спікерів та активно приймали участь у панелях, дискусіях, робочих групах, щоб розважальна програма розважала, тренінги тренували, мікрофони мікрофонували, проектори проектували, маркери маркували, фліпчарти фліпчартували і так далі. Робота для організаторів звичайно не 24/7, але 20+ годин на добу було точно. На додаток, організаторам було бажано відвідувати сам семінар та приймати участь так же як і делегатам, ну і звичайно підбухувать разом із усіма кльовими хлоп’ятками та дівчатками, які пригнали із усіх кінців України із усіма своїми колоритними регіональними суб-культурами.  

Не знаю як хто, а у мене в такі періоди включається режим конференції (до цього часу працює, включається коли треба включити), а саме організм в стресі і переключається в якийсь специфічний автопілот. І ти дійсно функціонуєш якісно і ефективно в цьому crazy режимі, максимально зібраний та організований, закриваєш практично всі питання та запити, які падають осіннім листям в твою сторону, ну і встигаєш повеселиться і погнать разом із усіма. Обожнюю такі заходи і такі стани, бо події та люди компресуються, реальність тижнів компактуюється в кількох днях, а ти переживаєш такий інтенсив в емоційному плані, що цей заряд адреналіну та куражу ще нестиме тебе на хвилях кілька наступних тижнів. По закінченні конференції ти будеш спустошений і вичавлений як лимон, але задоволений і заповнений новими ідеями для наступних звершень.

Отож ввівши читача в курс справи у відповідну ambiance та атмосферність, а самим колись учасникам вище вказаних бєзобразій відчинивши шафу із записаними і акуратно заархівованими спогадами, хотілось би розказати якраз про деякі незабутні елементи розважальної програми.

Сцена 1. Фінал, який ми програли

В AIESECу ми грали в багато drinking games – my all time favorites. Drinking games було багато, вони були часто, вони були дурні і веселі одночасно. В один із днів конференції**, був якийсь командний drinking турнір. Я не памятаю як та гра вже називається, але суть у неї проста. Турніт на виліт. Команда із трьох проти команди із трьох, мають випити 0.5 літра пива один учасник за одним. На швидкість. Чия комада убере 0.5 піваса один за одним швидше за іншу команду, та і перемагає і виходить у наступний раунд. Ну а щоб підтвердити результат, та fair play, повагу до суперника, say no to racism і так далі, кожен учасник після того як всосав свій сосуд мав поставити його верх дном собі на голову (як у бігунів фінішна лєнточка, так у нас бокал на голові). Командувала цим грандіозним фєстівалєм “give me a “B”, give me a “U”, give me a “C”, give me a “H”, give me an “A”. What does it stand for “Bucha!”, один із MCVP, представник Франківська. Отож турнір офіційно !Панєслась!

Київська локалка була укомплєктована мною – капітан команди (я любив так трохи бахнуть півас при любом удобном случаї і був крупний, мог рубануть єслі шо). Із пацанів не було більше нікого, проте були потужні дівчатка – Надійка (Надійка була тоді президентом ЛК Київ, leadership status зобовязував приймати участь у подібних заходах, і Надійка могла за компанію позмагатися) та Танюха (ну Танюха власне ніколи не визначалася досягненнями у споживанні лікеро-горілчаної продукції і грамоти за призові місця у drinking games навряд чи прикрашали Танюхин сервант. То уже у майбутньому її сєрвант будуть прикрашати медалі та грамоти за участь у тріатлонах та iron woman).

У першому турі нам дістався суперник не настільки мощний як ми. Зараз уже не згадаю, ну хай будуть наприклад Черкаси. Наша команда включалася у змагання із такою послідовністю (із врахуванням внутрішнього потенціалу) – Надійка, Танюха і я (завжди любив спринт, тож s'il vous plait). Ми усі із азартом та ажіотажом спостерігали як ми вливали півас в свої глотки і як справжні командні гравці улюлюкали, кричали та підтримували одне одного. Першою приймала на себе удар Надійка – справилася досить швидко, здолала суперника, що стояв і дудлив навпроти. Підключається Танюха – і я падахуєл мої очі стали по сім копійок. Як я уже казав, Танюха ніколи не приймала участь у наших спільних попойках, і коли я побачив що Танюха як досвідчений конкурсант саме вливає пиво прямо в шлунок (не ковтає, а вливає) я тоді поняв шо ми будемо як мінімум у фіналі. Я досить швидко проковтнув свій півлітровий келих, поставив його собі на голову і хяук і ми перемогли! Ура! Музика нам грала, Буча нас вітала. Ми в наступному раунді.

В другому раунді ми попали на команду Маріуполя на чолі із Денісом. Другий раунд був проти більш досвідченого суперника, загартованого більш серйозними баталіями. Тож по тому ж сценарію. Надійка проковтнула іще 0.5л, Танюха опа іще раз влила прямо в шлунок, я змагаюся із Денісом і хоба. Кончили разом вдвох (якась двозначність появилася, але як було). Оскільки була нічія і переможця не було виявлено у другому турі, то головний арбітр матчу Буча призначила додатковий раунд із двох капітанів. Тож я проти Деніса знову. Тепер за вихід у фінал. Тож третій 0.5л. В додатковому раунді мені вдалося перемогти Деніса, в ЛК Київ під аплодисменти та крики трибун виходить у фінал.

Тож фінал. Перед фіналом у мене плюхалося уже 1.5 літри, у дівчаток по літру. А перед нами стояли козаки із берегів Дністра та Серету, 100% гєтеросексуали і 0% метросексуали із Тернопільщини, двігатєлі інтеграції західних регіонів України із східними регіонами України, представники города-гєроя Тернополя. Удав, Гьоте і Кіяха – парубки серйозні, в фінал аби хто не попадає.  Тернопіль тоді виставив відразу два вокальних колективи, бо таланту та ресурсів було багато. Всі очікували all-Тернопіль фінал, але друга команда десь зрізалася за крок до фіналу і напевне пішла уже десь інтегруватися із представницями східних регіонів).

Фінал навіть візуально виглядав нерівним. Ми завзято боролися до самого кінця. І до перемоги нам не вистачити всього кількох секунд чи ковтків. Але ми боролися. Але переміг Тернопіль. Всіх засипали цілком заслуженими оплесками та мєга ріспектами. Паті продовжилася.

Ну, а для мене паті в той день уже скінчилася. Після того як я протягом 20-30 хв влив собі 2 літра пива, мій літак попав у зону турбулентності та сильного урагану і капітан вирішив піти на аварійну посадку десь в ангар київської локалки...

Сцена 2. Взірець сучасного концептуального мистецтва. Інсталяція. «Кімната ЛК Тернопіль під час всеукраїнської конференції»

Мені здається у будь-якої людини бувають моменти, які поділяють її життя на «до» та «після». Водорозділ так би мовити, watershed moment. І тут мабуть треба сказати більше про якісь видовища, природні явища, шедеври образотворчого мистецства, і так далі. В дитинстві я хотів побачити крейсер Аврора із якого був зроблений залп, що розпалив полум’я світової пролетарської революції. Для декого «увидеть Париж и умереть» (і слава богу), хтось літає на Балі откривать третій глаз і віднаходить свого внутрішнього бога, хтось окунається з головою в атмосферу Вудстоку із sex, drugs and rock’n’roll в угарі Ібіци та Казантипу making love not war, хтось розчищає чакри у індійських храмах разом із героїнею Eat Pray Love наскільки це можна зробити в атмосфері суцільної антисанітарії та бідності, хтось підіймається на Кіліманжаро та Еверест і залишається там в base camp назажди слугуючи вказівником іншим альпіністам, хтось спостерігає за величчю та дивовижною красотою водоспадів Вікторія на кордоні Зімбабве та Замбії. Для мене таким поворотним моментом у житті був вечір, коли я зазирнув у кімнату AIESEC Тернополя на LDS 2004…

Будучи частиною оргкомітету, ти слідкуєш щоб усе було норм і весело, в тому числі увечері / вночі. Або якщо немає уже ніяких організаційних справ, ти можеш доєднатися до parties та celebrations. Уже не памятаю чому але я чомусь відкрив ті двері в кімнату Тернополя... Власне і відкривати їх не треба було, вони мирно собі стояли в коридорі, зняті акуратно із петель, ніби ласкаво запрошуючи гостей до себе у вир подій...

Сказати що всередині у ЛК Тернопіль було людно – не сказати нічого. Була вся банда із 11 друзєй Волохатого, разом із філософом Олексієм Вольфганговичем Гьоте, що більше нагадував Едварда Нортона у фільмі American History X та Удавом який розпластався своїм тілом не тілько по всьому ліжку, але і добряче ще так по полу та періодично видавав своє коронне «ЫЫЫЫЫЫЫЫЫ!». Вся ця акумуляція філософсько-брутального тестостерону із Західної України надпотужним магнітом всосала, вкрутила і розкидала по стільцям та ліжкам активісток-красунь із Донецька десь в такій же кількості. Оця вся хуєта із інтеграцією, схід і захід разом, починалася ні не Майдані у 2005 році. Ні, вона починалася у тій прокуреній кімнаті Тернополя...

Дим від сигарет сизим стовпом валив прямо в дверну раму заповнюючи коридор. Смітника не було. Він давно був не потрібен – вся кімната був смітник. Пусті пляшки ставилися просто на пол, подалі від столу (пляшок стояли батареї, і вітер залітаючи на вогник проходився по пустим пляшкам, лагідно згадуючи мелодії безкрайніх Анд). Чєрєп ніжно рвав струни, закинувши ногу на ногу і гвалтуючи свою улюблену гітару, кричав яку-небудь Маму-Анархію. Пусті тетрапакети соків Сандора вкривали веселими фарбами підлогу. Натюрморт та візерунки на підлозі розбавляло та доповнювало кілька тілих сп’янілих в миру міжнародних стажерів – майбутніх global leaders of tomorrow. Усе якось було так органічно та красиво у цьому безладі, анархії і хаосі. Це безумовно був апогей конференції. Це був момент коли ти починаєш бачити порядок, сенс і красу у хаотичних рухах Джексона Поллока, ця картина була настільки ж прекрасною, що ти нарешті розумієш для чого Кополла у Апокаліпсіс сьогодні поєднав бомардування напалмом джунглів В’єтнаму із Польотом Валькірій Вагнера, ця сцена безумовно надихнула б Данте для однієї із сцен його Божественної Комедії, та наповнювала б душу таким же відчуттям всесильності, влади, безумства і красоти прямо як у завершальній сцені Парфюмера, коли він нарешті вилив весь флакон зібраний із квітів цнотливих... Інколи, раз на кількасот років планети вишиковуються на свій парад. У той день Всесвіт зібрався в хаосі задимленої кімнати ЛК Тернопіль...

* шедевр групи Мальчишник «Рок’н’ролл» 1991.

**Тут я збрехав, насправді це турнір був на якійсь іншій AIESEC конференції, але то не так і важливо.