Таракан в ухі*

Підкресліть зайве: Вишня в шоколаді, сельодка під шубой, карась в сметані, котлета в тісті, качка із яблуками, таракан в ухі.

Таракан в ухі*

Частина перша

Це зараз діти граються в смартфорнах та переписуються в месенжерах, а в часи мого дитинства смартфонів не було, тож доводилося розважатися більш примітивно, і хто як міг, ну наприклад грали в футбол, у вибивного (та інші ігри з м’ячем), в бадмінтон, в доміно, в дурака (та інші картярські ігри), кидали палиці по банкам в пєкаря біля сирзаводу, бігали в више ногі ат зємлі або в квача або вонючку, стрибали в резинку або класіки із дівчатками, будували халабуди та бізнес-імперії в настільну гру менеджер, заповнювали анкети одне одному (із обов’язковим питанням «Кто вам нравится из девочек и кто вам нравится из мальчиков?»

На додачу, ще й мої сусіди учили мене різним класним забавкам та дуже корисним речам. Отож сусіди.

Ігор. Ігор був на два роки старший. У Ігоря у школі було два отлічних нікнейма: «Шланг» і «Дришля». Не знаю хто це йому подарував такі поганяла, але, без сумніву, креативно і гіпер-потужно. Ігор-Дришля мене учив кидати камінюки по машинам (вантажівкам). Його двір виходив на проїзжу частину із досить інтенсивним рухом. У нього у дворі була купа щебню, тож ми із моїм друганом Шлангом кидали каменюку приблизно в те місце, де рухалася машина, а потім ховалися за парканом. Один водій все-таки помітив і зрозумів звідки прилетіло йому на капот, тож він не полінився зупинитися, щоб вломити піздюдєй мені і Шлангу. Точно уже не пригадаю, що там було та як викручувалися, але було страшно. У нас із Шлангом був і інший полігон для забавок – сусідній двір із майже добудованим будинком, назовем його «Будинок ліквадатора», бо власник був ліквідатором аварії на ЧАЕС (так казали) і він виїхав кілька років тому, лишивши майже добудований будинок. Отож Шланг, він же Дришля показував мені як кидати глину по майже добудованому будинку. Шланг був для мене класним прикладом, а я був гарним учнем, і якось я взяв величезний шмат глини та як жбурнув по тому будинку ліквідатора. Так жбурнув, що розбив шибку в самому кутку. Я тоді ще дуже злякався, бо на той момент то була напевно наймасштабніша шкода у моєму житті. Ми із Шлангом домовилися тримати це в секреті і я вирішив забрати ту таємницю із собою в могилу. Так довго не довелось чекати – бо дивись нижче.

Славік. Славік жив навпроти. Славік був пацанчік постарше. Славік був напевне років на 5-7 старший і уже відвідував школу на майже завершальному етапі. Славік показував мені як збивати солдатиків стрілами із лука. А ще Славік полюбляв захожувати на двір до будинку ліквідатора щоб позбивати порослі трави палицею. Отакі були у Славіка забавки років у 12-14.

Ну і тут усі ці ігрища закінчилися, бо ліквідатор нарешті продав свій будинок ліквідатора разом із розбитою шибкою. Продав не кому попало, а новоприбулій із якогось сусіднього селища циганській сім’ї.

Цигани. Щиро кажучи, життя разом або поруч із циганами по сусідству варте якщо не окремої книги то точно окремої публікації. Ну так тут приведу кілька прикладів, щоб власне було зрозуміло для чого я їх сюди притягнув. Текст що йтиме далі можна і безумовно треба трактувати як дискримінуючий, расистський, ксенофобський, сексистський, такий що розпалює міжнаціональну та міжетнічну ворожнечу, неінклюзивний, такий що плює на гендерну рівність, і так далі, як там треба розпливатися по дрєву в контексті політичної коректності. Мені здається, що той хто придумав терміни політичної коректності, інклюзивності, racial profiling і так далі просто ніколи не зустрічали циган.

Переїзд циган до сусіднього будинку безумовно скрив сліди мого прєступлєнія у вигляді розбитої шибки. Переїхали та застеклили, ділов то. Але водночас, їх переїзд відкрив ящик пандори під назвою «Життя поруч із циганами», заграв яскравими мелодіями Gogol Bordello та театром абсурду із кінолент і трагікомедій Кустуріци. Їх переїзд поділив наше життя (як ото американці люблять ділити всю світову історію на до 11 вересня 2001 року і на після 11 вересня 2001 року), так і ну нас життя поділилось на до переїзду циган і післі переїзду циган.

Чесно кажучи, але для мене переїзд циган був скоріше позитивною подією (так я тоді думав), бо цигани продавали жвачки на базарі, і я уже уявляв як фантіки від Турбо та Фіналу 90 летять до мене рікою. Натомість полилося рікою щось зовсім інше, і навіть не кров. Ну але про все по черзі.

Через кілька місяців після переїзду циган в радіусі 10 кілометрів у всіх сусідів зникли кури, індики, кролі та інша домашня тварина. Та може то не вони, скажете ви. Ага, не вони, скажу вам я.

Сім’я у циган була велика: голова сім’ї Григорій, його дружина (Люба або Люда) та п’ятеро дітей (Нона, Костік, Люба, і ще двоє). Дружина чомусь називала свого чоловіка Петром, а оскільки там ще був якийсь родич Грицько, то ми вирішили голову сімейства називати Грицько, той шо Петро, - ну щоб не заплутаться.

Дружина Грицька того шо Петра була жінка солідна і крупна, все-таки п’ятеро дітей. Зайва вага сказувалася на її рівні фітнесу, точніше його відсутності. Вона часто жалілася на серце. А оскільки у циган не було стаціонарного телефону (на початку дев’яностих мобільний звязок був лише в ЦРУ та ФБР, і то не у всіх), то або Люба, або Нона або Костік по черзі приходили до нас, своїх сусідів щоб викликати бригаду швидкої допомоги. Швидку вони визивали досить часто, мабуть раз чи два на тиждень – ну а ми зблизька могли бачити хто у них бігає в голові, могли відчути як часто перуться їх одяг, чи як часто змінюються їх шкарпетки. Тож це був такий мій перший cross cultural experience із людьми із іншої планети.

Але все ж одного разу, швидка знадобилася не дружині Грицька того шо Петра, а Кості – молодшому сину, якому на той момент було років 10. У будинку ліквідатора, цигани встановили ванну, і напевне на початку експлуатації ванни, вони ще не зовсім розібралися як нею користуватися. Тож Костя одного разу ледь не втопився у ванні. Тож ми того дня визивали не тільки швидку але і місцевих водолазів, щоб врятувати Костіка. Костіка врятували, з ким не буває, ну трохи ледь не втонув. Ну не всі ж уміють плавати. У ванні.

Оскільки мати сімейства не дуже полюбляла готувати або ж частенько хворіла, то часто діти ходили до сусідів із каструлею та продуктами та просили зварити борща. Оскільки до нас вони ходили користуватися телефоном, то варити борщ вони ходили до тьоті Люди через три хати.

У Грицька того шо Петра був автомобіль, якийсь Жигуль. Він полюбляв повижюгерювать на свому авто. Якось він побив свій Жигуль. Довелося міняти та купив Москвич. Потім щось Москвич десь зник, і з’явився у них кінь. Кінь прямо із підводою, все як треба. Видно справи в бізнес-імперії у Грицька того що Петра йшли не супер, і криза та розруха 90-хх років не обійшла і циган...

Повертаючись до теми даного опису. До переїзду циган, я думав, що таракани водяться тільки у гуртожитках та у квартирах. Ми жили у власному приватному будинку і у нас ніколи не було тараканів. До переїзду циган. Після переїзду циган, таракани з’явилися скрізь і у всіх. Таракани почали бігати по усій вулиці – навіть по парканам. Одного разу цигани клеїли нові шпалери. Точніше найняли людей, щоб їх поклеїли. До вечора справились. Нажаль вночі вони відклеїлись та попадали – кажуть таракани відклеїли.

Отож, цигани нас трохи позабавляли (і не тільки нас а і всю вулицю) кілька років підряд. Але їх ера скінчилась, продали коня, продали будинок ліквідатора і на місце циган заїхав місцевий олігарх, ну а я поїхав на навчання в столицю України...

Частина друга

То був кінець другого курсу. Пізня весна у ну дуже вагітному травні, або уже початок червня 2001 року. Той період, коли ти уже відстрілявся на сесії, поздавав усі екзамени і попереду тебе чекають пару місяців канікул, літо із довгими днями, теплими вечорами та ночами, студентська безтурботність в перемішку із лав-сторіз. Отож одного теплого ранку, прокинувся я в свому ліжку по Вишгородській 23а якось дуже рано, годин так в 4-5 ранку. Я зазвичай так рано не прокидаюсь, поруч посопували знайомі персонажі Рома, Вова і з другого курсу додався іще один Нєізвєсний із Чернігівської області (який любив грати на гітарі Nothing Else Matters, не знаю чи виучив іще щось чи ні). Я проснувся і не поняв, чого я проснувся. Вирішив спати далі. Але не вийшло. Відчув якийсь дискомфорт в усі. Наче щось стукало чи бахкало. Мабуть я сплю і це мені сниться. Намагаюсь заснути, але стукіт не проходить. І тут я розумію, що насправді щось стукає в моєму усі. Від усвідомлення цього стає моторошно на додачі до болю, бо таке враження що зриваються снаряди і працює артилерія. Я розумію, що требе себе рятувати і мене ніхто не спасе крім самого себе. Я в трулях біжу вниз до таксомата, і набираю 03. Кажу, що у мене щось бахкає у вухові. Пощастило було дуже рано і трубку на 03 відразу взяли. Сказали збирайся будем тебе евакуювати. Я збирався дуже важко, пульсуюча біль зводила з розума і я думав що я тронуся. Коли в тебе щось лапкою стукає по барабанній перепонці, то можна дійсно збожеволіти. Привезли мене на швидкій на Кловську в якусь лікарню. Лікар взяв який великий шпріц і напором почав промивати мені вухо якимсь розчином. Із третього разу із вуха вилетів таракан і упав у мисочку. Барабани скінчились, мені стало легше і в той день з ума я не зійшов.

P.S. Пацани після того випадку закривали вуха лягаючи спати ще кілька місяців потому. Ну а я полетів у Рочестер, там у нас не було тараканів, зато бігали олені, росомахи ну і інколи скунси...

*«Таракан в ухі» українською буде звучати так: «Тарган у вусі або у вухові» – і тут уже стає не зовсім зрозуміло чи це у вусі (вухо) чи в усі (ус). Тому використовую миргородський варіант центрально-полтавського діалекту української мови і називаю допис «Таракан в ухі».

Про наоброт

Коллєгам по цеху: Іркі – сюр та ублюдку Фомі. Моєму улюбленому Сальвадору Далі. І звичайно Smack my bitch up The Prodigy.

Про наоброт.

У нього не було подруг та звичок.  Він не лишав ні тіні ні слідів. Коли видихав повітря на морозі, пар засасувався обратно в рот.  Він знав усе, що не знав.

Він прокинувся. Цього разу в унітазі.  Розкрив свій живіт.  Потягнув свої зуби.  Встав з унітазу наступивши коліном на лампу. 

Це був понеділок і треба іти знову в дитсадок.  Сьогодні позачергові збори, тому треба запізнитись. Треба було повільно збиратись, щоб встигнуть запізнитись.

Підійшов та подивився до нічного кафеля.  Дістав із стакана зубну шайбу, натис на тюбік оком, видавив пасту на шайбу та підніс до вуха.  У вусі неприємно думало бо завтра знову зустрічався із друзями спортсменами.  Сплюнувши в дзеркало, прополоскав вухо.  Закрив на лопату нічний кафель. 

Пішов одягати взуття та взувати одяг.  Дістав із мусорника нові та начищені носки. Треба постірать ботінки бо знову поставив пляму від газованої води. Свої улюблені зелені підтяжки одяг на пальці та защолкнув їх під коліном.  Хотів засунути біленьку сорочку на правий ніготь, але потім помітив, що вона на розмір вужче.  Шкарпетки чотирикутником летіли на столі, він іх підібрав із польоту та поставив на волосся. 

Хотів трохи спалити кутікули на бровах, але не було гострих сірників. Добре, подумав він рукою, вчора спалю.

Треба було виблювать щось на сніданок.  Він відкрив носом колодязь, дістав бутилку хліба, налив шматок та підніс до спини.  Хліб як завжди смакував огидно та забирав енергію на цілу ніч.  Він розкрив вечірню свіжу щойно із крематорія табуретку і подивився на заголовки букв.  Ніяк цікавого він не понюхав, закрив її та полив її обратно в під пральну машину.  Треба запізнитись і полетів у вечірній дощ…