Пам’ятник Тернополю або LDS 2004

Три роки свого студентського життя я присвятив одній чудовій студентській організації AIESEC, а саме в київському локальному комітеті, обіймаючи різноманітні посади. Не знаю як там правильно звучить зараз місія та завдання організації, але AIESEC – це організація, що активує та розвиває молодь (студентів та молодих спеціалістів) шляхом залучення їх до роботи в самій організації на волонтерських засадах, а також шляхом міжнародної програми стажувань. Ну а якщо розшифрувати більш детально, то для мене AIESEC – це організація в якій я 1) made many friends та long-term bonds, 2) ти є частиною мережі випускників організації і у тебе є друзі, знайомі у багатьох країнах світу, 3) AIESEC – мабуть одне із накращих місць для початку міжнародної трудової кар’єри, адже культурно, організаційно, процесуально AIESEC – це міжнародна корпорація (для малих), інкубатор якісних і перевірених фахівців для міжнародних корпорацій (для великих) у глобалізованому світі. Цілі, цінності, місії дуже схожі – тому культурно вливаєшся із однієї організації в іншу дуже швидко та природньо. Робота в цій організації учить тебе дуже багатьом навичкам та competencies, що обовязково знадобляться в твоєму професійному майбутньому. Безумовно, одним із таких навиків є максимізація результатів при обмеженій чи мінімальній кількості ресурсів. Тож коли ти успішно реалізуєш проекти в AIESEC при мінімальному фінансуванні, обмеженних людських ресурсах із студентами на волонтерських засадах, то можна тільки уявити на що ти здатен у складі якоїсь більш потужньої міжнародної організації із значно більшими можливостями.

AIESEC конференції в Україні на той час (думаю зараз не сильно відрізняються) – це були такі атомні викиди кумулятивної і колективної енергії та енергетики, потужні вибухи мотивації та призову до нових звершень, могуча підзарядка від like-minded individuals, та інтенсивна емоційна підпитка на місяці вперед. Окрім емоційного заряду, делегат отримував конкретний набір знань та навиків, що запускався в оборот у роботі локальних комітетів відразу по приїзду назад по своїм містам.

Так от, влітку 2004 року, я був у складі організаційного комітету по підготовці і реалізації (найважливішого на той момент в Україні) щорічного семінару-конференції по розвитку лідерських якостей LDS 2004. Оргкомітет очолював Антоха, йому допомагали Іг, Таня, і Женя, ну і звичайно моє альтер его - Карл. Лабали ми його той проект як мінімум цілий місяць не покладаючи рук, ніг і голови, зустрічаючись в різних кафешках типу Два Гуся, обговорюючи поточні завдання, розподіляючи обовязки та підбиваючи підсумки. Оскільки якраз був екзаменаційний період, то у декого летіли і екзамени і заліки, адже все було покладено на плаху успішного виконання проекту.

Расклади по конференції були наступні: 100-150 делегатів із 10-15 міст України (точно я цифр не памятаю але порядок десь такий). Місце проведення було десь у всесвітньо відомій Пущі Водиці, на одній із баз відпочинку чи в санаторії. 3-5 днів інтенсивних тренінгів, робочих груп, круглих столів, відомих та потужних спікерів із бізнесу (різні CEO, CFO, HR, IT), увечері розважальна програма і моє улюблене образно «Танцы, секс и рокнролл, бери бокал садись за стол»*.

Завдання оргкомітету уже під час проведення конференції: робить усе, щоб було все в порядку, тобто щоб все проходило без сучка і задорінки, а саме щоб делегати були пристутні на конференції, сиділи у залах (інколи їх треба були в буквальному сенсі будити зранку, бо дуже заморилися вчора), ситі і напоєні, слухали спікерів та активно приймали участь у панелях, дискусіях, робочих групах, щоб розважальна програма розважала, тренінги тренували, мікрофони мікрофонували, проектори проектували, маркери маркували, фліпчарти фліпчартували і так далі. Робота для організаторів звичайно не 24/7, але 20+ годин на добу було точно. На додаток, організаторам було бажано відвідувати сам семінар та приймати участь так же як і делегатам, ну і звичайно підбухувать разом із усіма кльовими хлоп’ятками та дівчатками, які пригнали із усіх кінців України із усіма своїми колоритними регіональними суб-культурами.  

Не знаю як хто, а у мене в такі періоди включається режим конференції (до цього часу працює, включається коли треба включити), а саме організм в стресі і переключається в якийсь специфічний автопілот. І ти дійсно функціонуєш якісно і ефективно в цьому crazy режимі, максимально зібраний та організований, закриваєш практично всі питання та запити, які падають осіннім листям в твою сторону, ну і встигаєш повеселиться і погнать разом із усіма. Обожнюю такі заходи і такі стани, бо події та люди компресуються, реальність тижнів компактуюється в кількох днях, а ти переживаєш такий інтенсив в емоційному плані, що цей заряд адреналіну та куражу ще нестиме тебе на хвилях кілька наступних тижнів. По закінченні конференції ти будеш спустошений і вичавлений як лимон, але задоволений і заповнений новими ідеями для наступних звершень.

Отож ввівши читача в курс справи у відповідну ambiance та атмосферність, а самим колись учасникам вище вказаних бєзобразій відчинивши шафу із записаними і акуратно заархівованими спогадами, хотілось би розказати якраз про деякі незабутні елементи розважальної програми.

Сцена 1. Фінал, який ми програли

В AIESECу ми грали в багато drinking games – my all time favorites. Drinking games було багато, вони були часто, вони були дурні і веселі одночасно. В один із днів конференції**, був якийсь командний drinking турнір. Я не памятаю як та гра вже називається, але суть у неї проста. Турніт на виліт. Команда із трьох проти команди із трьох, мають випити 0.5 літра пива один учасник за одним. На швидкість. Чия комада убере 0.5 піваса один за одним швидше за іншу команду, та і перемагає і виходить у наступний раунд. Ну а щоб підтвердити результат, та fair play, повагу до суперника, say no to racism і так далі, кожен учасник після того як всосав свій сосуд мав поставити його верх дном собі на голову (як у бігунів фінішна лєнточка, так у нас бокал на голові). Командувала цим грандіозним фєстівалєм “give me a “B”, give me a “U”, give me a “C”, give me a “H”, give me an “A”. What does it stand for “Bucha!”, один із MCVP, представник Франківська. Отож турнір офіційно !Панєслась!

Київська локалка була укомплєктована мною – капітан команди (я любив так трохи бахнуть півас при любом удобном случаї і був крупний, мог рубануть єслі шо). Із пацанів не було більше нікого, проте були потужні дівчатка – Надійка (Надійка була тоді президентом ЛК Київ, leadership status зобовязував приймати участь у подібних заходах, і Надійка могла за компанію позмагатися) та Танюха (ну Танюха власне ніколи не визначалася досягненнями у споживанні лікеро-горілчаної продукції і грамоти за призові місця у drinking games навряд чи прикрашали Танюхин сервант. То уже у майбутньому її сєрвант будуть прикрашати медалі та грамоти за участь у тріатлонах та iron woman).

У першому турі нам дістався суперник не настільки мощний як ми. Зараз уже не згадаю, ну хай будуть наприклад Черкаси. Наша команда включалася у змагання із такою послідовністю (із врахуванням внутрішнього потенціалу) – Надійка, Танюха і я (завжди любив спринт, тож s'il vous plait). Ми усі із азартом та ажіотажом спостерігали як ми вливали півас в свої глотки і як справжні командні гравці улюлюкали, кричали та підтримували одне одного. Першою приймала на себе удар Надійка – справилася досить швидко, здолала суперника, що стояв і дудлив навпроти. Підключається Танюха – і я падахуєл мої очі стали по сім копійок. Як я уже казав, Танюха ніколи не приймала участь у наших спільних попойках, і коли я побачив що Танюха як досвідчений конкурсант саме вливає пиво прямо в шлунок (не ковтає, а вливає) я тоді поняв шо ми будемо як мінімум у фіналі. Я досить швидко проковтнув свій півлітровий келих, поставив його собі на голову і хяук і ми перемогли! Ура! Музика нам грала, Буча нас вітала. Ми в наступному раунді.

В другому раунді ми попали на команду Маріуполя на чолі із Денісом. Другий раунд був проти більш досвідченого суперника, загартованого більш серйозними баталіями. Тож по тому ж сценарію. Надійка проковтнула іще 0.5л, Танюха опа іще раз влила прямо в шлунок, я змагаюся із Денісом і хоба. Кончили разом вдвох (якась двозначність появилася, але як було). Оскільки була нічія і переможця не було виявлено у другому турі, то головний арбітр матчу Буча призначила додатковий раунд із двох капітанів. Тож я проти Деніса знову. Тепер за вихід у фінал. Тож третій 0.5л. В додатковому раунді мені вдалося перемогти Деніса, в ЛК Київ під аплодисменти та крики трибун виходить у фінал.

Тож фінал. Перед фіналом у мене плюхалося уже 1.5 літри, у дівчаток по літру. А перед нами стояли козаки із берегів Дністра та Серету, 100% гєтеросексуали і 0% метросексуали із Тернопільщини, двігатєлі інтеграції західних регіонів України із східними регіонами України, представники города-гєроя Тернополя. Удав, Гьоте і Кіяха – парубки серйозні, в фінал аби хто не попадає.  Тернопіль тоді виставив відразу два вокальних колективи, бо таланту та ресурсів було багато. Всі очікували all-Тернопіль фінал, але друга команда десь зрізалася за крок до фіналу і напевне пішла уже десь інтегруватися із представницями східних регіонів).

Фінал навіть візуально виглядав нерівним. Ми завзято боролися до самого кінця. І до перемоги нам не вистачити всього кількох секунд чи ковтків. Але ми боролися. Але переміг Тернопіль. Всіх засипали цілком заслуженими оплесками та мєга ріспектами. Паті продовжилася.

Ну, а для мене паті в той день уже скінчилася. Після того як я протягом 20-30 хв влив собі 2 літра пива, мій літак попав у зону турбулентності та сильного урагану і капітан вирішив піти на аварійну посадку десь в ангар київської локалки...

Сцена 2. Взірець сучасного концептуального мистецтва. Інсталяція. «Кімната ЛК Тернопіль під час всеукраїнської конференції»

Мені здається у будь-якої людини бувають моменти, які поділяють її життя на «до» та «після». Водорозділ так би мовити, watershed moment. І тут мабуть треба сказати більше про якісь видовища, природні явища, шедеври образотворчого мистецства, і так далі. В дитинстві я хотів побачити крейсер Аврора із якого був зроблений залп, що розпалив полум’я світової пролетарської революції. Для декого «увидеть Париж и умереть» (і слава богу), хтось літає на Балі откривать третій глаз і віднаходить свого внутрішнього бога, хтось окунається з головою в атмосферу Вудстоку із sex, drugs and rock’n’roll в угарі Ібіци та Казантипу making love not war, хтось розчищає чакри у індійських храмах разом із героїнею Eat Pray Love наскільки це можна зробити в атмосфері суцільної антисанітарії та бідності, хтось підіймається на Кіліманжаро та Еверест і залишається там в base camp назажди слугуючи вказівником іншим альпіністам, хтось спостерігає за величчю та дивовижною красотою водоспадів Вікторія на кордоні Зімбабве та Замбії. Для мене таким поворотним моментом у житті був вечір, коли я зазирнув у кімнату AIESEC Тернополя на LDS 2004…

Будучи частиною оргкомітету, ти слідкуєш щоб усе було норм і весело, в тому числі увечері / вночі. Або якщо немає уже ніяких організаційних справ, ти можеш доєднатися до parties та celebrations. Уже не памятаю чому але я чомусь відкрив ті двері в кімнату Тернополя... Власне і відкривати їх не треба було, вони мирно собі стояли в коридорі, зняті акуратно із петель, ніби ласкаво запрошуючи гостей до себе у вир подій...

Сказати що всередині у ЛК Тернопіль було людно – не сказати нічого. Була вся банда із 11 друзєй Волохатого, разом із філософом Олексієм Вольфганговичем Гьоте, що більше нагадував Едварда Нортона у фільмі American History X та Удавом який розпластався своїм тілом не тілько по всьому ліжку, але і добряче ще так по полу та періодично видавав своє коронне «ЫЫЫЫЫЫЫЫЫ!». Вся ця акумуляція філософсько-брутального тестостерону із Західної України надпотужним магнітом всосала, вкрутила і розкидала по стільцям та ліжкам активісток-красунь із Донецька десь в такій же кількості. Оця вся хуєта із інтеграцією, схід і захід разом, починалася ні не Майдані у 2005 році. Ні, вона починалася у тій прокуреній кімнаті Тернополя...

Дим від сигарет сизим стовпом валив прямо в дверну раму заповнюючи коридор. Смітника не було. Він давно був не потрібен – вся кімната був смітник. Пусті пляшки ставилися просто на пол, подалі від столу (пляшок стояли батареї, і вітер залітаючи на вогник проходився по пустим пляшкам, лагідно згадуючи мелодії безкрайніх Анд). Чєрєп ніжно рвав струни, закинувши ногу на ногу і гвалтуючи свою улюблену гітару, кричав яку-небудь Маму-Анархію. Пусті тетрапакети соків Сандора вкривали веселими фарбами підлогу. Натюрморт та візерунки на підлозі розбавляло та доповнювало кілька тілих сп’янілих в миру міжнародних стажерів – майбутніх global leaders of tomorrow. Усе якось було так органічно та красиво у цьому безладі, анархії і хаосі. Це безумовно був апогей конференції. Це був момент коли ти починаєш бачити порядок, сенс і красу у хаотичних рухах Джексона Поллока, ця картина була настільки ж прекрасною, що ти нарешті розумієш для чого Кополла у Апокаліпсіс сьогодні поєднав бомардування напалмом джунглів В’єтнаму із Польотом Валькірій Вагнера, ця сцена безумовно надихнула б Данте для однієї із сцен його Божественної Комедії, та наповнювала б душу таким же відчуттям всесильності, влади, безумства і красоти прямо як у завершальній сцені Парфюмера, коли він нарешті вилив весь флакон зібраний із квітів цнотливих... Інколи, раз на кількасот років планети вишиковуються на свій парад. У той день Всесвіт зібрався в хаосі задимленої кімнати ЛК Тернопіль...

* шедевр групи Мальчишник «Рок’н’ролл» 1991.

**Тут я збрехав, насправді це турнір був на якійсь іншій AIESEC конференції, але то не так і важливо.