Пустеля то жінка

Пустеля то жінка. Перемінлива і грайлива. Гаряча від дотиків сонячних промінців і холодна вночі наодинці із місяцем.

Пустеля то жінка. Із безмежними просторами. Необмеженими, недосяжними для неозброєного та нетренованого ока, ледь вловимими відтінками настрою.

Пустеля то жінка. Легкий подих вітру здіймає тонкий шар піску, оголяючи та пробуджуючи округлість її плавних і спокійно-чарівних форм.

Пустеля то жінка. Коли підходиш впритул то дюни, то бачиш одночасно обидві її сторони: світлу – ту що залито сонячним світлом, і темнішу – та що ховається від сонця. І тут лише від тебе залежить яка сторона, світла чи темна, відкриється тобі більше. І світлого і темного в дюні вдосталь, і однаково багато. І вона щедра, можа з легкістю тобі подарувати як свою темну, так і свою світлу сторону.

Пустеля то жінка. Вона примхлива, непередбачувана, непостійна, мінлива, оманлива. Не треба очікувати, що сьогодні побачиш її такою ж, як лишив її вчора. Бо цього не буде. Вона буде іншою. Із новими відтінками та напівтонами. Із більш випуклими формами чи жорсткішими краями. Може бути більш абразивною та шершавою, так що поранить і врятує тебе. Або може бути м’якішою настільки, що втратиш пильність і замерзнеш вночі від її ночної прохолоди.

Пустеля то жінка. Вона постійно уникає тебе. Але, насправді ніколи тебе не лишає, адже вона повсюди. Її постійно треба наздоганяти, щоб встигнути за нею. Але занадто швидити не треба, адже можна безповоротно загубитися у красоті її ліній, у багатогранності та різномаїтті її кольорів.

Пустеля то жінка. Вона дразнить око виразністю та чіткістю свого окрасу. Вона зваблює насиченністю та повнотою кольорів, що розкривають свою суть під теплими й гарячими проміннями сонця, запрошуючи до свого лона. А вночі обморожує холодом і безмежною пустотою, відлякуючи і відганяючи того, хто сумнівається.

Пустеля то жінка. Вона неначе тисячі і мільйони Данаїд звивається, крутиться, танцює, вигинається під руками того Родена, обманюючи всякого, хто захоче її собі привласнити...