Про Степана Бандеру або мандруючи європейськими Deutschsprachige Länder

1 січня – день народження Степана Бандери – одного із найбільш видатних та найбільш впливових постатей в історії України.

Влітку 2003 року, я здійснив свою давню мрію – відвідати Німеччину. Німеччина давно була в моєму Bucket list. Мені завжди подобалася Німеччина, її історія, в тому числі дві світові війни, німецький порядок та автопром, футбольна збірна, яка катком прокочувалася по іншим збірним, вигравши на той момент 3 Чемпіонати Світу. Ну і я любив німецьку мову – напевне моя улюблена із тих, з якими стикався. Тож в 2003 році я знайшов собі слушну нагоду, щоб зрештою відвідати Німеччину. На той момент, а саме починаючи з третього курсу, я був активно зайнятий в діяльності різних студентських організацій. Влітку 2003 року, я вирішив поїхати в літній університет, який влаштовувався локальними антенами організації AEGEE (Association des États Généraux des Étudiants de l'Europe). Популярна штука серед європейських студентів – їдеш на 10-15 днів в літній університет в майже будь-яке університетське місто в Європі, тусуєшся із студіками із різних країн, вивчаєш мову приймаючої країни та відвідуєш різні достопрємічатєльності. В Німеччині було досить багато приймаючих літніх університетів, напевне кілька десятків. Мій вибір пав на Аугсбург, що знаходився в Баварії недалеко від Мюнхена.  Аугсбург я вибрав виходячи із наступних критеріїв: По-перше, це був мовний літній університет, і можна було попрактикувати advanced німецьку по три години на день, а по-друге, частиною культурної програми був візит до першого німецького концентраційного табору Дахау (відкрито в 1933 році). В ті роки я дуже глибоко вивчав німецьку мову та історію при будь-якій наявній можливості. За рік до цього, під час навчання в Rochester Institute of Technology в США у мене була змога брати половину предметів не із Major (Economics), то ж я вибрав Advanced German (2 триместри) та Beginning French із лінгвістичних курсів та 1) Modern Germany, 2) Hitler, Stalin, Mussolini 3) Cold War із історичних дисциплін. Повернувшись назад до Києва в АМУ, мій вуз такої розкоші в своїй навчальній програмі не пропонував. Тому, історію та німецьку я продовжив вивчати в бібліотеці Goethe Institut, що знаходився раніше на території КПІ. В Goethe Institut було достатньо медіа ресурсів, книг, відеофільмів на німецькій мові про другу світову війну – тож мені було себе чим зайняти. Отож недивно, що коли випала нагода поїхати в Німеччину, то візит в Дахау був напевне ключовим диференціалом. Оскільки я був студентом, то вибирав найдешевший спосіб поїзки до Німеччини – рейсовий автобус Київ - Мюнхен. Шлях у дорозі – 33 години! Я придбав квитки заздалегідь. І оскільки я придбавав квитки заздалегідь – то у мене було право вибору посадочного місця в автобусі. Власне – я перший раз їду в Європу – то я і вибрав собі місце на другому поверсі автобусу попереду – бо там відкривався сногшибатєльний фронтальний 180-ти грудусний огляд. Ну круто – буде добре видно, подумав я. Єдине, що я не врахував – це те що на передніх місцях на другому поверсі дуже обмежене місце для ніг – які взагалі не можна було розправити – бо нікуди. То я уже намучився за 33 години, через 2 кордони (Польщі та Німеччини) – ну нічого – зато було дуже добре видно автобани із першого місця на другому поверсі рейсового автобусу Київ - Мюнхен. Літній університет в Аугсбурзі був дуже кльовим, там було десь 30 студентів із різних країн Європи, ми об’їздили майже всю Баварію, в тому числі Мюнхен, Ульм, Нюремберг, Кемптен, вивчали німецьку мову та продукцію німецьких пивоварів, частенько проводили вечори в затишних Biergarten, кожен день якась країна готувала свої страви на вечерю, інколи вечеря переходила в танці на столах, інколи приїжджала поліція дізнатися чи не треба нам іще пива привезти. Одногоразу ми гуляли по німецьких Альпах, вкритих зеленою травичкою та корівками. Ще тоді, я звернув увагу що в Німеччині навіть трава рівнесенько росте. Я трохи полірнув свою німецьку – у нас була група із серба, росіянки, німців, француженки, поляка – у кого був солідний рівень, то ми за два тижні суттєво покращили свою розмовну німецьку. Було дуже круто.

Наступний виїзд, повязаний із німецькою мовою, був у 2004 році у польський Вроцлав. Десь я знайшов (мабуть в Goethe Institut) програму Theodor-Heuss-Kolleg Robert Bosch Stiftung, яка організовувала та фінансувала всякі штуки у центральній та східній Європі, спрямовані на зміцення демократичних зв’язків у регіонах, обмін ідеями та участь у громадських та громадянських процесах в своїх країнах. Я приймав участь у конференції, що відбувалася у місті Вроцлав (колишній німецький Бреслау) на тему «Переселення та депортації до, під час та після Другої Світової війни». Робочою мовою конференції була німецька. Учасники – молодь із кілької центрально-європейських країн: Німеччини, Чехії, Польщі та України. Учасники представляли свої власні історії, що повязували їх із даною тематикою. Я оповідав історію Andreas Kowal, яку я обовязково скоро напишу – бо це дійсно історія людини, про яку варто написати. На конференції ми розбирали причини зміни кордонів, примусове переселення людей в 30-ті та 40-ві роки, наслідки, долі людей і власне, що зараз робиться для того щоб ці шрами виправати і порівняти. Вроцлав був обраний невипадково, оскільки це було німецьке місто Breslau. А по результатам Другої Світової війни, кордони було суттєво змінено – як от від Польщі та Румунії відійшли частини сучасних західно-українських земель (Львів, Буковина) та були включені в 1939 році до складу УРСР, так і в 1945 році Бреслау перейшов до складу Польщі. Всі ці зміни кордонів супроводжувалися депортаціями, примусовими виселеннями етнічних жителів, потоками біженців, втратою майна, розривами сімей та зламаними долями...

У Вроцлав я також їхав на автобусі. Того літа якраз запускався новий авторбусний маршрут Київ Вроцлав транзитом через Львів та Варшаву. Він був дійсно новий і мало людей про нього знало. Тому, від Києва до Вроцлава в 50-ти місному автобусі сиділо 5 чоловік, включаючи мене. А на зворотньому шляху, від Вроцлава до Києва я їхав сам! Можна було не тільки випрямити ноги, можна було сидіти, лежати де завгодно і як завгодно по всьому автобусу. Нагадало мені анекдот: «Армянини поехал учиться в Москву. Пишет домой родителям: Папа, все студенты ездят на тролейбусах, и только я один на такси. Сынок, зачем выделяться. Купи себе тролейбус и езди как все.»

Після конференції у Вроцлаві, у організаторів лишилися мої контакти. Тож коли я отримав запрошення через пару місяців від якогось центрально-європейського католицького конгресу на участь в робочій групі по обговоренню «Сучасних проблем молоді в Центральній та Східній Європі», я не дуже здивувався і не дуже пручався. Я, як самий главний католік в Полтавській області і майже як VIP гість міг обрати собі авіапереліт для цієї подорожі, бо католицький конгрес фінансував участь найбільш важливих VIP. Тож я скористувався нагодою і замість 33 годин в автобусі як в 2003, в 2004 році полетів приємним двогодинним рейсом Київ Мюнхен авіакомпанії Люфтганза. Це була моя друга шенгенська віза. Це був другий візит в Німеччину. І другий візит в Баварію.

Конференція відбувалася у маленькому місті Freising, поруч із Мюнхеном. Freising – давнє місто, що відігравало важливу роль в історії європейського католицизму. Мене заселили на території guesthouse якогось католицького собору чи організації. Там на території, я вперше побачив магазин без продавців. Тобто ти береш необхідні продукти і лишаєш гроші на касі в розрахунку на твою чесність та порідність. When in Rome do as the Romans do – я користуюсь цією приказкою досить часто і намагаюся вливатися у місцеву культуру та поведінку. Але мене приємно вразив цей німецький розрахунок на порядність – от би так і в нас. Читав недавно в новинах, що у Львові проводилася акція в ресторанах, коли один день відвідувачі могли замовляти щось із меню і лишати стільки грошей, скільки вважали за потрібне. Напевне в розрахунку, що люди лишать плюс-мінус таку суму, яка б покривала вартість замовлених блюд. Ідея прекрасна і чудовий експеримент. Нажаль, багато ресторанів перервали участь у цій акції ще до обіду, оскільки відвідувачі лишали 10% або 20% від вказаних цін і щоб не понести суттєвих збитків, ресторани були змушені завершити свою участь і у цій акції. Отака у нас ментальність – усім хочеться і «рибку cъесть и найух на сесть», такий інфантильний підхід Івана-дурака, що за тебе заплатить хтось інший. Ну або «Не на#б#шь - не проживешь» - чітко прослідковується у діях деяких співвітчизників. Нажаль, саме Leadership – задає подібну моду на таку поведінку – тому зрозуміло, чому ведуть себе так окремі громадяни. Leadership відображає суспільство і навпаки. Тому поки магазини без продавців – це утопія в наших реаліях.

Конференція відбувалася протягом трьох днів, моя участь була лише протягом одного дня. Я щось там розказував у своїй робочій групі, відповідав на питання. А потім сидів та слухав інших учасників конференції, що приїхали / прилетіли із всіх регіонів Центральної Європи. Тож після мого виступу у мене ще лишалося десь 2-3 дні, щоб провести своє дозвілля в цьому куточку Баварії. Freising, був розміщений десь в годині на поїзді від Мюнхена. Оскільки я уже був в Мюнхені в минулому році, тож цього разу я вирішив закрити Moderne і Neue Pinakothek – два видатних музеї із сучасним мистецтвом, а також було бажання відвідати могилу Степана Бандери. Я знав, що після закінчення війни він працював та продовжував боротися за Україну уже перебуваючи в еміграції в Мюнхені. Де власне і був убитий агентом КДБ в 1959 році. Похований у Мюнхені. На той час інтернет був не настільки розвинений. Google maps також не пригадую. Тож єдине, що я знав про місцезнаходження могили Степана Бандери, це те що вона знаходиться в Мюнхені. Попитавши людей на центральних вулицях Мюнхена, ніхто звичайно не знав Бандеру – мене скерували до цвинтара Waldfriedhof, повезло що саме туди – бо у Мюнхені знаходиться 29 інших цвинтарів. Дібравшися до цвинтара, та побачивши його масштаб, та за відсутності карти, а там знаходиться прибизно 60,000 могил, я звичайно не дуже розумів як я буду шукати мені потрібну. Повезло зустрітися із садівником, що власне займався прибиранням листя. Садівник-румун виявився дуже приємною людиною та визвався мені допомогти. «Так знаю. Тут багато українців приїздить відвідати його могилу». Він посадив мена на свій карт, і ми їхали мабуть хвилин 15, обговорюючи сучасний політичний стан у Європі. Він довіз мене та лишив прямо біля могили Степана Бандери.

Для чого це було мені? І хто такий Степан Бандера для мене? Напевне такі питання звучать. Мені було цікаво та важливо досліджувати історію власної країни та її ключових історичних осіб. Мабуть після того як я в школі відвідав Тарасову гору у Каневі, постать Степана Бандери безумовно стоїть поруч із великим Тарасом Шевченком. У мене достатньо було і часу і бажання, щоб відділити зерна від полови та зрозуміти хто є ким і хто що зробив для становлення незалежної України. Для мене Степан Бандера – це герой, що боровся за незалежність своєї країни у найбільш несприятливий для цього час. Боровся і проти червоної комуністичної чуми і проти німецького фашистського навалля. Будучи патріотом України у напевне найважчий для цього час, напевне утопічний для цього час, він здійснював свою політику виходячи із наявних можливостей та існуючої політичної обстановки. Наліт совєцької пропананди відносно ОУН-УПА та бандерівців, який був мені навязаний книгами адаптованим для дітей (в дитинстві моїми улюбленими книгами були «Дети – герои» и «Дети партизанских лесов»), злетів під час вивчення історії Другої Світової війни із різних джерел – українських та американських книг про визвольну боротьбу ОУН-УПА, німецьких книг про військові дії на території України, радянської офіційної історії. Мені здається, коли трохи більше вивчаєш історію рідної країни, то тут важко мати якесь двояке трактування постаті Степана Бандери. Тому для мене Степан Бандера – великий і крутий, і мусить бути одним із ключових постатей у свідомості будь-якої людини, яка вважає себе українцем.

Що мене більше всього дратує в ситуації прийняття чи не прийняття історичних фактів чи постатей у нашому українському суспільстві? Почну від противного. Німеччина та Франція уже через 5 років після закінчення Другої Світової війни почали євроінтеграційний процес заснувавши «Європейський Союз з вугілля та сталі», через 5 років після закінчення війни! Тобто вони через 5! років уже почали якесь примирення – і це нації що воювали одна проти іншої. У нас уже майже поумирали всі ветерани, які приймали участь хто в Другій Світовій Війні, хто в Великій Вітчизняній Війні. І це соромно, що суспільство до цього часу поділено стосовно їх ролі, що до цього часу не поставлено крапку. Ми тягнем із такими питаннями, щоб можна було діставати оці опудала на угоду політикам, щоб можна було знову розділяти українців як отих телят. Німеччина і Франція уже через 5 років почали співпрацю та кооперацію, а ми у своїй власній країні не можемо об’єднатися навколо національної ідеї, топчемося на одному місці, бо у нас як завжди три гетьмана і зовнішня політика нагадує басню «лебідь, щука і рак». І можна було б дійсно все валити на сквозяк від північного сусіда, але ж цей же сусід є і у Польщі, і у Фінляндії і в Китая із Естонією. Ми якось дуже довго застряли у минулому.Ми застрягли в своїй позиції бідних та нещасних, у позиції жертви – така дуже зрозуміла і вигадна позиція, щоб нічого не робить та протягувати руку. Позиція пасажира. І небажання, невміння та відсутність політичної волі позакривати історичні питання, затягують нас в болото, штовхають до лона такого ж мнітєльного сусіда , у якого вся національна гордість побудована на міфах про свою виключну і визволительну роль у Другій Світовій Війні та періодичному бряцанні своїм заржавілим арсеналом на параді 9-го травня разом із такими ж передовими країнами як Північна Корея та Зімбабве...

Недавно, показував одній сім’ї із Одеси, острів, та якось розговорилися і зайшла мова про Степана Бандеру. Я помітив як їх передьоргнуло, коли я висловув свою думку Степана Бандеру. Але пояснив чому я так думаю, сподіваюсь вони зрозуміли та можливо переглянуть своє відношення та погляди.

P.S. Закінчивши писати, шукаючи вдалу фотографію із Waldfriedhof, дізнався що в 2014 році вандали зруйнували хрест на могилі Степана Бандери. Стапан продовжує свою боротьбу...