Додо*. The Payback

Глосарій (основні концепції, визначення та дієві особи)

As dead as a Dodo – англійська приказка, яка означає, що мертвіше бути не може (на справді може).

Бумеранг – бойова та мисливська зброя, широко відома своєю здатністю повертатися назад до місця, з якого був зроблений кидок.

Троянський кінь - міфічна споруда у вигляді коня, з допомогою якої греки хитрощами здобули перемогу в Троянській війні.

Орнітолог – біолог, що спеціалізується на вивченні птахів

Главарь – головний прєдводітєль усіх Додо. Ідеолог, генератор ідей, авторитарний.

Главарь, Камікадзе, Політолог, Бухгалтер, Блокбастер, Ван Гог – шістка Додо на чолі із Главарем.

Bevrijdingsdag – національне свято в Голландії, святкується кожні 5 років, 5 травня. Найближча дата святкування 5 травня 2020 року.

Додо*. The Payback

Вступ.

У вирі новин про пожежі, глобальне потепління, розповсюдження вірусів та переконливих перемог на виборах популістських партій в колисках демократій по всьому світу, навіть там де умовна демократія насправді була представлена олігархами та глобальними корпораціями, непримітна замітка в британських друкованих та онлайн ЗМІ про пропажу з Лондонського музею природознавства безумовно не попала на радар пересічному жителю планети, що копирсався у свому щоденному ритуалі по попередженню, протидії та звиканню до глобальних катастроф, катаклізмів і навігації у більш буденних та важливіших справах по забезпеченню життєдіяльності. В той день, із музею природознавства в Лондоні безслідно зникли рештки вимерлого представника родини дронтових Додо. Лондонський музей був один із трьох музеїв, що містив оригінальні майже повністю збережені рештки унікальної птиці, що колись проживала на острові Маврікій, та безслідно зникла під час колонізації острова голландцями. Пропажа відразу була класифікована як кража і віддана у розслідування Скотланд Ярду. Хто і для чого вкрав скелет Додо так і лишилося невідомим для широкого загалу...

Частина 1. Орнітолог-терорист

Орнітолог поєднував в собі, на перший погляд, не повязані між собою захоплення та інтереси. Він з дитинства любив птахів, був фанатом-орнітологом. Змалечку він любив все, що було пов’язано з генетикою та генною інженерією. На додачу, його третім справжнім інтересом була філософія та соціологія. Ще у школі він познайомився із чарівним дронтом Додо на сторінках шедевру Люіса Керолла. Він проникся долею назавжди зниклого птаха, що став першою беззахисною та наївною жертвою, що пала від людської жадоби, безвідповідальної неосвіченості та надмірної жорстокості. А коли йому в руки попалася історія про Франкенштейна та інших штучно створених живих істот, він захопився біоінженерією, генетикою, генною модуляцією та генною інженерією. Філософія та соціологія формувала його відношення до навколишнього світу, до своєї ролі в цьому світі, навчала пояснювати та знаходити раціональне зерно чи причинно-наслідковий зв’язок у будь-яких своїх вчинках та вчинках інших людей. Філософія та соціологія дозволяла йому вправно навігувати у безумстві світу, в якому йому пощастило чи не пощастило народитися в 21-му столітті...

Не дивно, що роками він виношував проект усього свого життя: повернути до життя Додо. Тисячі годин в лабораторіях фармацевтичних компаній, де він працював молодшим спеціалістом-лаборантом, збагачували його практичним досвідом та розширювали його знання із генетики.

Він вирішив оживити Додо, поєднавши донорські тіла звичайних курей-бройлерів україньского бренду “Наша Ряба”, що була представлена на всесвітно відомому торговельному майданчику London Stock Exchange із власне генним матеріалом дронту Додо.

Щоб добути рештки Додо, довелося почекати всесвітнього армагедону на кшталт глобальної пандемії. Всесвітній армагедон було запущено його колегами із китайсько-американського фармацевтичного концерну, що у складі іншого конгломерату якраз працювали над сценарієм по суттєвій модуляції поведінки сучасної людини в зжатих часових рамках. Тож коли хвилі пандемії покотилися по всьому світу та добралися до Великобританії, дуже доречними стали непослідовні та заплутані дії уряду Боріса Джонсона, що публічно сфейкнув власне ураження, а потім своє чудесне одужання, власне як і деякі члени королівської родини. Картинка вийшла дуже переконлива, піпл схавав, як любив казати видатний киянин Богдан Тітомір, і більшість населення Королівства поховалися по своїм норам, обклавшися запасами консервів та туалетного паперу, чекали на розвиток подій, розміщуючи свої захоплюючі хроніки карантину на власних сторінках у соціальних мережах.

Тож, ослаблена і накручена сек’юріті у більшості нестратегічних місць, дала слабину і нашому герою-біологу пощастило вкрасти рештки скелету Додо із Лондонського музею, не лишивши ніяких ні біологічних ні цифрових слідів свого супер-злочину, на кілька років уперед спантеличивши агентів Скотленд Ярду. Інструкцій по якісному взлому банків, не кажучи про музеї було достатньо в його відеотеці, лишалося лише скористатися передовим досвідом і дещо власною фантазією.

На час карантину, він лишався вдома та працював дистанційно. Звичайно працювати дистанційно лаборанту-біологу було практично неможливо, тому він робив якусь роботу по аналізу, каталогізації та архівації даних лабораторних досліджень. Для того щоб ця робота виконувалася сама собою, він потратив десь один день на створення програми, що могла опрацьовувати дані із нормальною людською швидкістю без його участі. Тож таким чином він собі вивільнив сотні і тисячі годин робочого часу, коли його робота виконувалася програмою, а він міг тепер повністю сфокусуватися на справі свого життя – воскрешати Додо.

Тож тепер у нього було все: зразки ДНК Додо, тіла-донори курей, власна квартира переобладнана під лабораторію, купа вільного часу, ніхто не заважав під час соціального дистанціювання і безмежна фантазія та завзяття. Працював він багато, наполегливо і самовіддано годин по 16 на добу. Врешті решт, через кілька тижнів декілька модифікованих Додо задригали своїми крильцями. Він вирішив кожному птаху надати якісь особливі характеристики, які в рандомному порядку були ним обрані із генного пулу, заблаговрємєнно стибреного ним протягом своєї лабораторної практики. Ще кілька тижнів і перед його очима, з’явилася шістка живих Додо, на радість орнітологу. Які, і скільки у кого характеристик він довірив долі та випадку – лишивши для себе контроль та спостереження за результатами та моніторинг поведінки новесеньких птахів Додо.

Тож йшов час, орнітолог підживлював своїх пташечок органічною їжою, а також вливав у їхні мізки тонну різноманітної практичної та не зовсім інформації із архівів британських наукових бібліотек. Через кілька місяців, шістка Додо не тільки вела світські бесіди попиваючи чайок, поліруючи свої лінгвістичні навики на десяти різних мовах, а й проходила всю культурну, наукову, антропологічну, біологічну і еволюційну історію людства та планети, аналізуючи головні напрямки, основні тренди, помилки та наслідки. Інформації було багато, обговорення було завжди живим та якісним.

Поступово, Додо, із усім оцим різноманітним генетичним пулом, усвідомлювали, що вони все-таки представники тваринного світу, а із світом людей їх поєднує тільки генна інформація, що містилась в їхніх мізказ, та власне сам орнітолог. Тож одного прекрасного дня, шістка спланувала та виконала підступний напад на свого отця-орнітолога, акуратно і безшумно убивши його насмерть підручними матеріалами, методично і повільно розтворивши його органічні рештки у ванні з кислотою, назавжди зливши орнітолога в зливні системи Лондон-сіті і обрубавши будь-які сентиментальні зв’язки із людством у особі нещасного орнітолога...

«Все зняв?» - запитав Главарь у Блокбастера, що знімав весь процес утилізації орнітолога на новесеньку GoPro. «Змонтуєш, додасиш музичку, трохи динаміки, трохи пограєш із контентом, та викладеш свого часу в Ютуб із хештегами #утилізація#орнітолог#швидко#вдомашніхумовах#безслідно». «Зрозуміло» - підтвердив Блокбастер.

As dead as a Dodo – вперше в історії бумерангом ударив по людській цивілізації...

Частина 2. Операція «Помаранчевий бумеранг»

«Все. Час прийшов!» - сказав Главарь, оглянувши командним поглядом всіх присутніх, а саме Камікадзе, Політолог, Блокбастер, Бухгалтер та Ван Гог. «Зірки на нашому боці, час для історичної справедливості настав!» - спокійно, але збуджено, із тоном провидця, оголосив Главарь про початок секретної операції «Помаранчевий бумеранг».

Шістка Додо майже відразу усвідомила себе частиною тваринного світу. Світу, який був протягом тривалого часу був значно змінений головним його представником та опрессором – людиною розумною. Ну на рахунок, розумної, тут у Додо звичайно були свої сумніви to say the least. Щоденний огляд новин навряд чи підтверджував та ракурс в історію людство це також відразу щоразу спростовував.

Шістка Додо відразу прийняла на себе відповідальність від усього тваринного світу за власне збереження від рук алчності, жорстокості та безкарності людини по відношенню до тварини. Будучи нащадками тих самих Додо, що були назавжди втрачені, вони вирішили почати із себе, із сумновідомих і давно зниклих птахів Додо.

Власне у Додо були претензії до нації, що відкрила їх місце проживання на острові Маврікій для всього світу, почала колонізацію острова та була відповідальна за тотальне знищення Додо протягом 50 років із дати відкриття острову.

Тож шістка Додо, від імені усіх Додо, оголосила тотальну війну всьому Королевству Нідерланди, всім без виключення громадянам Нідерландів на її території в Європи, а також в її заморських територіях в Карибському басейні, а саме на островах Аруба, Кюрасао та Сінт-Мартен.

Безумовно, шістка Додо проти приблизно сімнадцяти мільйонів голландів в лобовій атаці було абсолютно безглуздим сценарієм. Тому єдиною зброєю Додо був інтелект, заархівована та розпакована мудрість людства за всю його історію, яку щедро залив їм птахам, бідолага-орнітолог, а також незламне прагнення історичної payback-справедливості.

Вони всі детально вивчили досвід та діялність колег із центру Симона Візенталя, що народився на території нинішньої Тернопільської області, та присвятив усе своє життя пошуку нацистських злочинців. Те, що серед 17 мільйонів голландів уже давно не було тих хто був відповідальним за безпосереднє фізичне винищення Додо, було нерелевантним. Бумеранг розплати був уже запущений і його не можна було зупинити...

Частина 3. Payback

Тут звичайно можна було детально розписати як шістка Додо послідовно влаштовували терористичні акції спрямовані проти голандців на їх територіях. Наприклад, подарувавши оманливим шляхом від імені Республіки Маврікій велетенську сталеву копію Додо десь розміром із Ейфелеву вежу, доставивши її в порт Ротердама та презентувавши королівській сім’ї у присутності числених офіційних делегацій якраз на свято Bevrijdingsdag. А в тій велетенській копії Додо приховано кількасот зомбі-додо, що із приходом ночі, як у тій Троянській війні, почали вилазити із усіх щілей, та нападати на усіх підряд жителів Роттердаму, розносячи додо-зомбі-вірус по всьому місту і з часом по усій країні тюльпанів. Та під шумок цього додо-зомбі апокаліпсиса, заклавши потужну вибухівку в надкоштовні та дорогі захисні споруди, що захищають територію Нідерландів від підвищення води Північого моря, та знищивши водою усі прибережні території та поховавши на морському дні численні голландські міста.

То уже лишимо це для якогось сценарію із фільма жахів. Тож без payback. Поки що.

Епілог

До початку європейської колонізації, на території Африки було орієнтовно 20 млн слонів. У 1979, лишилося приблизно уже 1.3 млн.

31 серпня 2016 вийшов звіт про перепис населення слонів на території 18 африканських країн під егідою організації “Elephants without borders”. За 7 років з 2007 по 2014, кількість слонів знизилася на 30% (144,000) з 500,000 до 352,000.

   Кінець

*Додо – це птах родини дронтових, що мешкав виключно на території теперішньої країни-острова Маврікій. Додо – загальновідома та перша визнана жертва світової глобалізації та експансії людини на раніше незаселених людиною територіях. Додо зникла протягом 50 років після відкриття острова Голандською Ост-Індською компанією. По-перше, у Додо ніколи не було ніяких ворогів у природі, вона не могла літати і не могла навіть бігати. Тож зловити її було дуже легко, майже так лекго як і черепах і їхніми тушками часто поповнювали свої запаси голландські мореплавателі. По-друге, голландські мореплавателі привезли та висадили на острові крис, що швидко поширилися по острову та додали до руйнації гнізд та яєць Додо.

Тож Додо лишився тільки представлений кількома оригінальними малюнками тогочасних науковців, а також кількома неповними скелетами розкиданими по різним Natural Science музеям.

Відомим Додо зробив Люіс Керол у своїй «Алісі в країні чудес», де додо був одним із героїв.

Пустеля то жінка

Пустеля то жінка. Перемінлива і грайлива. Гаряча від дотиків сонячних промінців і холодна вночі наодинці із місяцем.

Пустеля то жінка. Із безмежними просторами. Необмеженими, недосяжними для неозброєного та нетренованого ока, ледь вловимими відтінками настрою.

Пустеля то жінка. Легкий подих вітру здіймає тонкий шар піску, оголяючи та пробуджуючи округлість її плавних і спокійно-чарівних форм.

Пустеля то жінка. Коли підходиш впритул то дюни, то бачиш одночасно обидві її сторони: світлу – ту що залито сонячним світлом, і темнішу – та що ховається від сонця. І тут лише від тебе залежить яка сторона, світла чи темна, відкриється тобі більше. І світлого і темного в дюні вдосталь, і однаково багато. І вона щедра, можа з легкістю тобі подарувати як свою темну, так і свою світлу сторону.

Пустеля то жінка. Вона примхлива, непередбачувана, непостійна, мінлива, оманлива. Не треба очікувати, що сьогодні побачиш її такою ж, як лишив її вчора. Бо цього не буде. Вона буде іншою. Із новими відтінками та напівтонами. Із більш випуклими формами чи жорсткішими краями. Може бути більш абразивною та шершавою, так що поранить і врятує тебе. Або може бути м’якішою настільки, що втратиш пильність і замерзнеш вночі від її ночної прохолоди.

Пустеля то жінка. Вона постійно уникає тебе. Але, насправді ніколи тебе не лишає, адже вона повсюди. Її постійно треба наздоганяти, щоб встигнути за нею. Але занадто швидити не треба, адже можна безповоротно загубитися у красоті її ліній, у багатогранності та різномаїтті її кольорів.

Пустеля то жінка. Вона дразнить око виразністю та чіткістю свого окрасу. Вона зваблює насиченністю та повнотою кольорів, що розкривають свою суть під теплими й гарячими проміннями сонця, запрошуючи до свого лона. А вночі обморожує холодом і безмежною пустотою, відлякуючи і відганяючи того, хто сумнівається.

Пустеля то жінка. Вона неначе тисячі і мільйони Данаїд звивається, крутиться, танцює, вигинається під руками того Родена, обманюючи всякого, хто захоче її собі привласнити...

Релігія vs її антипод

...Підійшов до освітленого клаптя асфальту. Ліхтар різав навпіл пустоту сонного міста. Біля лампи кружляла банда мошкари, стукаючись об розігріте скло 220-ватної ламочки, обпалюючи свої крильця, падаючи додолу, прокрутившись по асфальту, знову злітали догори до світла, і так багато разів знову і знову. «Напевне здатність мошкари навчатися занадто обмежена», гайнула думка. «Ну або їх природня еволюція не встигає за науково-технічним прогресом та ще не записала в іхній генетичний код здатність розрізняти природнє сонячне світло та штучне світлове забруднення, що заливає планету уже протягом останніх кількох тисячоліть...

Непасхальні етюди

Вимкнув скайп, закінчивши розмову із приятелем. Зняв навушники. Намагався ні про що не думати, щоб бодай якось втамувати та заспокоїти серце, що калатало беззупину від збудження та переляку. На обличчі цього було непомітно, адже він уже навчився показувати лише позитивно-нейтральні емоції. Обличчя, рухи тіла, міміка, жестикуляція були відтреновані ним настільки за багато років, що будь-яке внутрішнє хвилювання було заблоковано мозком та тілом. Єдине, що не піддавалося цьому муштруванню, то було серце. У моменти збудження воно ще трохи виходило із звичного ритму. Він очікував на дзвінок із хвилини на хвилину від Міністерства Благополуччя. І ось забринчав відеодзвоник, вмонтований прямо у залі, зверху над тим, що колись було книжною полицею – друковані книги уже давно були поза законом, їх замінили на електронні книги, що постійно редагувалися, скорочувалися до основних тез та ідей, а деякі і взагалі зникали назавжи у інформаційному просторі. Будь-який пошук навіть умовно небезпечних книг чи ідей у пошукових системах інтернету фіксувався у Міністерстві Інформації та Кібербезпеки, що насправді займалося виключно тотальною цензурою. Тому шукати подібні матеріали було не тільки нерозумно та й небезпечно, але і автоматично спричиняли виклик на допит в Міністерство Правильної Поведінки.

«Пане 35353535., це оператор колцентру Міністерства Благополуччя вам телефонує. Ми отримали нотифікацію про те що у вас підвищився тиск та збільшився рівень страху в організмі. Розскажіть будь-ласка чим ви займалися в останню годину, щоб ми могли вам допомогти привести організм в порядок.» Він давно знав, що оператор колцентру, це ніякий не оператор, а так просто бот із штучним інтелектом із вбудованою програмою, що закриє практично всі питання та відповіді на тему здоров’я та показників людського організму. Візуально бот виглядав як зображення людини, частіше жінки. Кожен раз зображення було іншим, щоб відповідати вимогам політичної коректності, расової та гендерної рівності. Цього разу це була якась кореянка на вигляд, що говорила на вишуканій українській мові. «Оце так комбінація», подумав він, і тут же заглушив спробу насмішки у своїх мізках. Тільки робот або дурень міг придумати таке сполучення – корейську зовнішність та лемківською вимовою української мови – не заспокоювалися його думки.

«Так, добрий день. Говорив із своїм приятелем. Ми з ним давно товаришуємо і зідзвонюємося в кінці кожного місяця, щоб обмінятися новинами. Нічого особливого, як завжди» (і тут він звичайно збрехав, але зробив це непомітно, навіть для себе). «Тиск підскочив і щось із серцем, скоріш всього від зміни атмосферного тиску» (у нього була заготовлена ця відповідь заздалегідь як і кілька інших варіантів). «Ви знаєте у мене аритмія – це уроджене. Подивіться будь-ласка історію мого здоров’я – файл «35353535_Б», там вказано що аритмію зафіксовано ще з народження». Його мама наче щось передчуваючи, відразу під час народження підкупила золотим перстнем жадібного реєстратора у паранатальному центрі, щоб той вніс свідомо хибні дані про серце новонародженого із діагнозом «Аритмія».

«Так дійсно. Все вірно. І атмосферний тиск у N55.755831°, E37.617673° дійно змінювався між 12 і 13 годинами» - підтвердила оператор. Скоріш всього знову було якесь випробування нового виду зброї, що змінює тиск та впливає на ультразвуковому рівні на свідомість та змінює логіку та думки. Ну це не нове, тому він навіть не здивувався. «Я дякую вам за ваші відповіді. У вас є до нас питання?»

«Ні, у мене питань немає». Була його стандартна відповідь. «На все добре»

«На все добре» - оператор колцентру зник з відеоекрану. Треба було ще хвилин п’ять-десять-п’ятнадцять вести себе стримано, спокійно та розслаблено, адже вони моніторили показники людського організму із особливою прискіпливістю до, під час, та відразу після контактів із моніторинговими колцентрами та будь-якою контактною чи безконтактною взаємодією із органами влади та контролю над життєдіяльністю.

Він був спокійним. Повернувся до своєї кімнати займатися звичними хайтніми справами. Думати про розмову із приятелем він зараз не міг – це було надто небезпечно. Це треба було відкласти до вечора та до прийому гарячого душу, щоб рівень серцебиття було в межах допустимої норми.

Він перевірив чи надійша заробітна плата на свій банківський рахунок. Готівка, кеш, зникла із обороту дуже давно. Зникло, точніше було примусово виключено із обороту все фізичне та матеріальне, що могло слугувати засобом накопичення або засобом обміну. Зникли та були конфісковані кольорові та цінні метали, коштовні мінерали, все у що колись можна вкаласти було паперові гроші. Із металами виникла проблема в деяких регіонах, оскільки люди традиційно вставляли золоті або металічні зуби. Але під час грошової реформи цей недолік швидко виправили і протягом перехідного періоду всі золоті та металічні зуби було змінено у примусовому порядку кільком десяткам мільйонів людей. Все змінили електронні гроші, що були не забезпечені нічим. Кількість грошової маси була поняттям дуже умовним та варіювалася в залежностя від Міністерства Достатку.

Він отримував середньовстановлену зарплату вчасно і щомісяця. Він працював критиком та робив щотижневі огляди образотворчого мистецтва онлайн (офлайн мистецтво уже давно не було. Його закрили у звязку з ‘відсутністю практичної необхідності в його існуванні‘). Можна сказати, що він працював журналістом. Працював уже багато років дистанційно. Ніколи не бачив ні своїх колег, ні директора. Вся комінікація була виключно електронною поштою. Він вчасно здавав свої матеріали на публікацію. Він бачив свої роботи в онлайн ресурсах Міністерства Культури. Він навіть не знав чи хтось читає те що він пише. Він здогадувався що скоріш всього його робота нікому непотрібна, не дивлячись на числені відзнаки його роботи від Міністерства. Чи потрібна його робота комусь чи ні, йому давно було уже не важливо. Честолюбство та бажання творчості атрофувалося дуже давно. Просто робив те що треба. Робив те що від нього очікували. Робив так як усі. Усі нормальні та пересічні. Намагався бути як усі. Це і була його програма максимум на життя. Він це прийняв давно і більше ніколи не переглядав цю життєву позицію.

Нарешті настав вечір і можна було йти в гарячий душ. Душ він приймав щоденно в той же час: 20:40. Зайшовши в душову кабіну, та відкривши кран із гарячою водою наповну, він нарешті міг вільно подумати. У нього було десь десять хвилин щоб подумати.

У нього з приятелем була давня домовленність. Для того щоб упевнитися та дати знак приятелю, що із ним говорить саме він, жива людина, його приятель, а не голограма, не бот, не програма штучного інтелекту, у його приятеля був певний ритуал. За його спиною завжди лежали 5 гральних кісточок, сума яких повинна була дорівнювати кількості букв у назві країни чи столиці на який випав сьогодні день календара. Оскільки кількість країн і їх столиць по-перше змінювалася, а по-друге суттєво зменшилася, то вони домовилися використовувати політичну карту 2020 року, в якій було 198 країн та відповідно 198 столиць, що дорівнювало 396 дням. Щоб було 366 днів, вони для спрощення прибрали всі країни бувшого Радянського блоку, яких було 15, а разом із столицями давали цифру 30. Тож кожен день календара мав означати якусь країну або столицю, станом на 2020 рік, за виключенням країн СНД. Їх все одно уже не існувало як окремих юридичних об’єктів в сьогоденні, тож і простіше було запам’ятати.

Сьогодні був квітень 19 число. Квітень – то була Південна Америка, і Аргентина, в якій сума букв слова становили 9. За спиною приятеля гральні кісточки давали такі показники: 4, 3, 1, 1, 2, тобто в сумі 10. Коли він побачив 10 замість очікуваних 9, у нього закалатало серце. Вони говорила про звичайні речі, що нічого не означали і не мали ніякого значення. Його єдиний звязок із реальністю щомісяця полягав саме у тому, щоб побачити довгоочікувану цифру. Адже він знав, що він говорить із своїм приятелем. Свого приятеля він знав дуже довго. Він його знав як справжню живу людину. Коли протягом багатьох років із його життя позникали майже все знайомі йому люди, тобто вони не зникли зовсім. Вони все также існували, але віртуально. Він розумів, що то просто боти і галограми – щоб залишитися та заповнити його віртуальну реальність. А насправді тих людей уже не було. Вони, як і усі інші, десь зникли, відключені від мережі та від життя...

Тож останню людину, яку він знав колись особисто, було замінено на його віртуального аватара. Більше в його осередку людей не лишилося. Він лишився сам із своїми тисячами друзів у соціальних мережах. Але він розумів, що людей там не лишилося. Він був один оточений всесвітньою сіткою із ботів та штучного інтелекту. І тут йому стало по справжньому моторошно...

Індикатор ліміту часу в душовій кабіні заблимав, і треба було закінчувати прийом душу.

Як якісно і ефективно боротися з пожарами

Як то кажуть на злобу дня. Поки горить Україна, бо дід палив, батько палив і я буду палити, розкажу про дієві превентивні методи у боротьбі пожарами.

Як якісно і ефективно боротися з пожарами.

Мій учбовий рік 2001-2002 в університеті на півночі штату Нью-Йорк почався стрімко та епічно. Десь другий тиждень навчання, і уже 11 вересня 2001. Як зараз пам’ятаю, я виходжу із своєї кімнати в гуртожитку в лоббі, де у нас висів тєлік, а там трансляція палаючих веж Всесвітнього Торгового Центру. В універі навчалося дуже багато студентів із самого New York City, тому атмосфера була дуже intense, всі телефонували своїм сім’ям, друзям і знайомим щоб узнати чи з ними усе гаразд. В тому числі і мій сусід, мій руммейт Філ. Він був сам корінним нью-йоркцем в першому коліні, а його батьки, фізики-ядерщики, втекли із щасливого комустичного Китаю десь в 50-60-70-80хх роках 20 століття, та кинули своє коріння навічно розмішавшися в melting pot та Big Apple Нью-Йорку. Америка вона така, як салат. Купа інгрідієнтів, але усі із своїм визначним та специфічним смаком, текстурою та начинкою. Таким був і Філ Енг, американець, китайського походження, корінний житель Нью-Йорку, і в тому році мій руммейт на 2001-2002 навчальний період.

Філ реально уособлював у собі все, що треба для розуміння концепції diversity. Для початку, Філ по гуртожитку бігав у своїй стандартній уніформі, у піжамних штанах і білій футболці. У нього за рік я бачив тільки дві уніформи: business casual для занять в університеті та піжама на всі інші випадки (ну хіба крім рідкісних вилазок в місто Рочестер). Філ був китайцем, а батьки у нього також були китайцями, тож і говорили вони на китайській, напевно кантонський варіант. Китайська звучала у нас щоденно по вечорам, бо Філ мав звітувати мамі про все, що відбувалося навколо протягом щоденних конференц дзвінків тривалістю десь від 30 хв до години, в залежності від насиченості подіями попереднього дня в одному із найбільш занудних університетських кампусів в США (а може я просто заздрив, бо я тоді додому телефонував тільки раз на місяць і то хвилин по 15-20 зважаючи на дороговизну міжнародного телефонного зв’язку). Філ навчався на технічній спеціальності і тому носив окуляри, без яких бачив не дуже. Він був суттєво овервейт по європейським міркам, ну і трохи пухлий по американським стандартам (різницю у великих та товстих людях я перший раз зрозумів повернувшися додому після року в Індіані. Я тоді зрозумів, що українські товсті або повні люди, взагалі не товсті або новіть стрункі у порівняні із американцями). А ще Філ привіз із собою до гуртожитку, гру яку він дуже любив – Денс Денс Революшн – це коли грає техно музика і на екрані ідуть стрілки: вліво-вправо-вперед-назад. А ти маєш відтворити ці рухи ногами під звуки якогось японо-китайського мега техно і ще й робити це дуже швидко. І на додачу, Філ любив прозорість, transparency та ексгібіціонізм і чомусь любив лишати двері до нашої кімнати відчиненими, коли ми були вдома в гуртожитку. Тож якщо ви проходили нашим hallway десь в 2001 або 2002 році, то могли спостерігати таку картину, як Філ в своїй білій піжамі під звуки китайського супертехно скакає на своїй денс дес революції, і під час енергійних рухів у нього частенько злітали його окуляри, які він ловив своїми маленькими рученятами, або як частина пузяки випадала з-під футболки і кружляла в такт ритмічної техномузики. Насправді Філ був нормальним і безобідним пациком, який до того ж ще вищав від групи Тату та їх хіта Нас не догонят. А вищевказане, то для того щоб краще уявити як виглядав головний герой подій, про які піде мова трохи пізніше.

В той рік я звичайно курив, як і більшу частину свого життя. В США сигарети були дуже дорогі, але це не зупиняло. У нас в універі, пачка Мальборо коштувала $5.75, і на стипендію в $175 в місяць особливо не накуришся. Але корейські пацики (місцеві бариги та наркоділєри), наладили канали поставок сигарет в роздріб, якщо дуже треба. Потім здали свої канали поставки – насправді все було просто. Ми купували сигарети по божеским цінам, замовляючи у кантор, що були зареєстровані в індіанських резерваціях (Native American). Індіанські резервації мають особливий юридичний та податковий статус, там майже не сплачуються податки, легально працюють казино та інші азартні ігри, ну і інші супутні напів-легальні штуки, як наприклад продаж сигарет без акцизу. Тож замість $5.75 за пачку виходило десь по $2.50 за пачку разом із поштовою доставкою. Розказую про сигарети це тому, що у мене завжди з собою звісно і сигарети і запальничка або сірники.

Отож одного разу я повертався десь під обід назад в гуртожиток, щоб лишити книги та взяти речі для плавання в басейні. Філ якраз тусувався дома.

Каже мені: Дай свою запальничку?.

Я: Для чого?

Філ: Ну так. Просто.

Я: Ну ладно на. Грайся.

Дав я йому свою запасну запальничку та й пішов собі в басейн. Накрутив кілометр чи два в басейсні і повертаюся додому. Підхожу до свого гуртожитку і бачу що стоїть пожежна машина прямо біля нашого входу. Тю, думаю. Захожу всередину, дивлюсь наш Room Assistant бігає в милі і ходять якісь пожежні по нашому коридору. Ну і бігає Філ, але не на денс денс революшн, а туди-сюди в якомусь каматозі. «Для чого ти мені дав запальничку?» - ображено буркнув мені Філ.

Виявляється Філ, дитя кам’яних джунглів Нью-Йорку, ніколи в житті не розпалював багаття. Не був ніколи в складі бойскаутів, не розбивав палаток, не їв гарячу кашу із багаття і не їв із консервної банки ножем. Тож вирішив спробувати прокачати навик із розведення багаття. Взяв у мене запальничку. Для багаття вибрав сухе листя перед гуртожитком, для розпалу взяв пару своїх рефератів із термодинаміки чи ядерної фізики ну і розпалив багаття перед входом.

Не знаю чи горіло там чи ні, але дим від листя зайшов у гуртожиток. Room assistant побачив дим, ну і як вказано в інструкції визвав пожежних. Філ мабуть в цей час десь заховався, але обгорілі листки із рефератів містили акуратно надруковане прізвище та імя Філа, і дуже швидко вказували на особо опасного прєступніка - винуватця хибного виклика пожежної охорони.

Тож Філ попав на штраф у розмірі 1,500 доларів + суспільні роботи годин на 15. Суспільні роботи (!) заключалися в тому, що Філ мав розвішувати по кампусу друковані матеріали про небезпеку від пожеж, а також підготувати і зробити виступ перед школярами, розповідаючи про важливість правил пожежної охорони та безпеки.

P.S. Не знаю чи Філ навчився розпалювати багаття чи ні. Але після 11 вересня 2001 року він пересів із літака на потяг.

Як не забув то переплутав або коли хвилини та дрібниці вирішують

Вступ.

На початку лютого цього року, мама Ярослави впала на слизькому ганку та зламала руку в плечі. Ярослава вирішила полетіти додому, щоб хоч трохи їй допомогти під час реабілітації, доки заживатиме рука.

Ярослава летіла 16 лютого на вечірньому рейсі Emirates через Дубай до Києва. Забігаючи наперед скажу, що назад вона летіла 16 березня, якраз за кілька днів до глобального закриття кордонів, коли коронавірус уже почав паралізовувати міжнародні транспортні сполучення. Питання тоді стояло так: «Де ти хочеш провести глобальну пандемію Covid 19 в Україні чи на Маврікії?». Прилетіла. Сидимо тепер разом в цей дивовижний період історії людства.

Отож, Ярослава як завжди почала збирати чемодан десь за тиждень до вильоту додому. Складала, розкладала, перескладала, доскладала. Важила. Перекладала. Викладала. 2 чемодани по 23 кг ще й ручна кладь на 7 кг – у Emirates дійсно дуже щедра luggage allowance. Наче все зібрала, ми погрузили чемодани, сумки в машину і поїхали в аеропорт. Часу було достатньо, виліт о 23:15, виїхали десь о 19:30 щоб бути години за 3 до вильоту. Їхав я спокійно, адже була неділя і досить пізно. Машин було мало. Хоча в цей період на дорогах було багато паломників, які несли свої різнокольорові релігійні конструкції через весь острів до Гранд Бассану, на щорічне святкування індуїстського свята Maha Shivaratree. Ну але наче під колеса ніхто не вибіг и ми спокійно доїхали до аеропорту. Припаркувався. Почав доставати чемодани та сумки Ярослави.

«А де carry on?» – спитала Ярослава.  Ми оглянули ще раз машину, і зрозуміли що carry on лишився мабуть вдома. Я подивився на годинник в телефоні – 20:40. До вильоту 2:35 (дві години тридцять пять хвилин). «Іди в аеропорт на реєстрацію, а я попробую привезти твій carry on», я сказав Ярославі без зайвих соплєй та емоцій, заскочив в машину і погнав через весь острів назад додому.

Часу мало, серце калатало, а голова, щоб була в холоді, то докрутив кондиціонер на повну катушку. Треба їхати дуже швидко, але спокійно. Добре, що уже пізно ввечері або майже ніч. Людей практично немає. Машин мало, можна постаратися їхати швидше. Звичайно дорога до аеропорту з півночі (75 км) займає десь годину – годину 15 хвилин. Мені треба було туди й назад за десь півтори години, тобто зрізати із звичайного маршруту мінімум по 15-20 хвилин. Ну що ж. Варіантів не дуже багато. Обмеження по швидкості на острові 120 км на годину і по motorway висять камери. Тут особливо не притопиш, бо відстань між roundabout досить коротка і все одно треба часто скидати швидкість.

«Давай так» – телефоную Ярославі. Ти іди на реєстрацію. Зареєструй свій багаж. Отримай boarding pass, про carry on нічого не кажи. Після реєстрації тусуйся біля immigrations, щоб як тільки я тобі привіз carry on – ти в цю ж мить летіла із паспортом через immigrations та потім через металодетектори. При вдалих розкладах і якщо людей небагато – ти пройдеш immigrations, металодетектор і добіжиш до своїх воріт хвилин за 10. Все зрозуміла? Все давай, я їду», кинув слухавку і повернувся повноцінно до керма.

Робота under pressure у фінансовому секторі вчить не бздіть у відповідальні моменти, а якось реалістично і конструктивно оцінювати ситуацію, розбивати неможливі завдання на невеликі та легкі етапи, і методично закривати їх один за одним без емоцій із максимальною швидкістю із вірою в себе та надією на успіх. Блін, треба долити бензин – це ще десь хвилини 3-4, якщо немає машин. Добре, що змінив шини на минулому тижні. Бо поки я ганяв на сафарі або в Кенії або в Південній Африці, якась сучара спиздила у мене задні шини прямо на парковці у нашому бізнес-центрі. Більше не буду лишати машину на час своїх відряджень в бізнес центрі...

І от поки я їхав, то уже і думав, що ця подія із забутим carry on (незалежно від результату) точно займе достойне призове місце в рейтингу факапів повязаних із багажем, забутими речами та перекрученою логістикою. І коли починаєш згадувати, то їх дійсно трохи накопичилося.

Рейтинг логістичних факапів і челенжів

«Так», - задумався я, керуючи авто. «Ну а що ж в тому carry on? Якщо я не встигну, наскільки це критично?» Ярослава неначе почула моє питання і зателефонувала сама, запитати «де я?». В carry on звичайно були найважливіші речі: ipad, теплі речі для українського лютого (або того, що від нього залишилося останніми роками), подарунки мамі, подарунки татові, подарунки подругам, і все те найбільш цінне, без чого сама поїздка була б дуже скомканою. Не те щоб Ярослава без цього не могла обійтися, але блін. Ну як можна було сука забути цілий carry on, який стояв посеред зали? Як можна було його забути? Ну ладно, в «Home Alone» забули цілу дитину, а тут просто carry on, виправдовував себе, влітаючи в черговий round about.

Ну а ти часом, коли від внутрішнього та зовнішнього тиску секунди перетворилися на хвилини, згадую свої best of логістичні факапи та челенжі.

Епізод 1. Подорож по Сані Пасс і чудовим Drakensberg mountains або безвіз між Південною Африкою та Лесото (грудень 2016).

Складові та вхідні дані: Бажання відвідати Лесото, дороговизна разової візи, український паспорт, розрахунок на егегей

·       Одними вихідними вирішив explore навколишню провінцію Kwazulu Natal. Одним із популярних напрямків для туристів, що подорожують із Durban по Kwazulu Natal є подорож гірською дорогою Sani Pass до гірського королівства Лесото, що знаходиться всередині самої Південної Африки. Маленьке гірське королівство запрошує гостей – у кого паспорт крутий як от в ЄС чи США чи Гонконг – віза не треба, став штамп і заїзжай на 30 днів. А якщо паспорт наприклад України, то требе отримати візу, ще і наперед у одному із посольств Лесото. Ну як можна було уже здогадатися збирати документи на візу до Лесото та платити за візу $150 за single entry було якось ну дуже дивно. Тому треба було щось придумувати. Для початку я приїхав у містечко Underberg, яке знаходилося якраз на передгір’ї Drakensberg і звідки відбувалися усі туристичні поїздки. Десь в обідній час, зайшов в офіс турфірми, замовив тур – подорож по Сані Пас і візит до Лесото. Справа у тому, що на власному авто особливо не поїдеш, бо дорога гірська, крута, камениста і небезпечна. Є звичайно ентузіасти і хайкери, що підіймаються пішки, але я на той момент не був настільки fit, щоб дозволити собі подібний стрес для організму. Тому вибрав груповий тур на джипі разом із гідом.

o   «А ми будемо перетинати кордон із Лесото?» - запитав я. «Так, частина маршрута пролягає по Лесото». Хм – подумав я. Ну накрайняк, якщо мене не пустять через кордон, то почекаю свою групу десь на кордоні між Південною Африкою та Лесото.

o   «А там на кордоні є де заховатися від сонця?» - логічно запитав я, оскільки грудень в Південній півкулі – є надзвичайно жарким місяцем, особливо на відкритій місцевості в обідній час. «Ні, немає. Там тільки каміння і кущі». «А, ну супер!» подумав я, згадавши що якраз не взяв ні головного убора, ні крема від сонця.  

o   «Перевірте будь-ласка, щоб ваш паспорт дозволяв відвідати Лесото» - оголосила представник турфірми. Я тихенько підійшов і спитав до неї, чи я можу якось візу отримати на самому кордоні. «Із гідом поговори, може у нього є якісь варіанти».

o   Підійшов я зранку до гіда. Він сказав, що все буде добре – enjoy the ride. Мій оптимізм помітно оживився і я довірився своєму гіду.

o   Отож насолоджуючися чудовими видами чарівних Drakensberg Mountains, ми пройшли паспортний контроль (кожен персонально із паспортом проходив і отримував штамп на виїзд) і залишили Південно-Африканську Республіку. При в’їзді до Лесото ми лишилися сидіти в машині, а наш гід зібрав з усіх паспорти та пішов на паспортний контроль Королівства Лесото. У мене паспорт він не брав. Немає паспорту, немає людини і немає проблеми. Європейці трохи подивилися, і такі: «А шо так можна було?» І тут мені згадалася така фраза: “All people are born equal but some people are more equal than the others”. Власники потужних паспортів, таких як ЄС, США чи Японія і не уявляють через що інколи доводиться проходити громадянам інших країн щоб отримати візу в певну країну або щоб потрапити в ту країну.

o   Назад було точно так же. Оскільки по паспорту я не в’їжджав в Лесото, то по паспорту і не виїжджав. Тож я наче і був в Лесото. А наче і не був. Але там дуже гарно. Гори просто чудові. Південноафриканці їздять туди кататися на лижах, адже взимку там часто падає сніг! А ще там знаходиться найвищий паб в Африці. Заходьте, не пожалкуєте!

Доводилося вижимати десь 150-160 км на годину. Якщо чесно то на острові я на такій швидкості практично ніколи не їздив, бо не було потреби і це набагато вище обмежень по швидкості в 120 км. Недавно підвищили штрафи за перевищення швидкості. Пару місяців тому наш фінансовий контролер заплатила десь доларів 300 за перевищення в 20 км на год поза лімітом. Тож я стараюся не порушувати. І тут уже включається порівняльний аналіз, чи вартує перевищення швидкості та тих штрафів, що прилетять. А то ще накручу тут штрафами більше ніж коштує квиток в Україну. О, спалах. Перше перевищення зафіксовано. Ладно, будемо пізніше розбиратися із штрафами, зараз фокусуємося на carry on та щоб його доставити Ярославі, що не знаходить собі місця та чекає там в аеропорту на свій carry on.

Колись ми уже не знаходили собі місця, але то було за трохи інших обставин...І ось за яких.

Епізод 2. Ліль (північна Франція). Груповий етап Чемпіонату Європи з футболу. Україна – Німеччина (червень 2016 року).

Складові та вхідні дані: Дитячі мрії, відсутність французької гостинності як явища, Путін хуйло, недопрацьована логістика, аномально холодне літо, Мирон Богданович, готель, і бомж-experience

Я з дитинства мріяв попасти на великий футбольний форум на кшталт Чемпіонату Європи чи Світу, і щоб там грала збірна України. І ось випала нагода, Україна вийшла до розширеного Євро 2016. Я взяв квитки на три матчі в групі із Німеччиною в Лілі, Північною Ірландією в Ліоні та Польщею в Марселі. Це була наша перша сумісна з Ярославою поїздка з Європу і майже всією логістикою займався я сам. Спочатку ми десь тижня 2 були у Франції (спочатку тиждень у друзів в Парижі) потім в готелях по південній частині країни, потім тиждень у друзів у Римі. На всіх етапах, у нас був або заброньований готель або домовленність із друзями, що гостинно погодилися нас захостить. Єдине виключення – це був Ліль, де я вирішив не броювати готель, бо не бачив у цьому необхідності. Поясню чому.

Ми приїздили у Ліль 12 червня потягом із Парижа. Футбольний матч був о 21:00. Зворотній потяг був у нас наступного ранку о 6:00. Я подумав, що матч скінчиться десь о 23:00. Поки ми вийдемо зі стадіона, поки те, поки це буде уже 0:00. Ну ми можем десь побухати в пабі чи повечеряти у ресторані, ну або стукнути пару шарів в більярдній або кинути кегель в якогось німця. Ну на крайняк посидіти / поспати на залізничному вокзалі. Якось винаймати готель на 3-4 години мені видалось не логічним і задорогим. Тому з точки зору логістики готеля в Лілі у нас і не було.

Тож у Ліль ми приїхали вболівати за нашу збірну. Поїзд швидко нас домчав до північної Франції. Ми погуляли по гарним вуличкам старого міста, поробили фото. Дочекалися коли прибуде наш шотландський друг Марк, який мав іти з нами на футбол. Приїхав Марк на своєму авто прямо із Лондона. Ну і ми засіли як і всі нормальні вболівальники пити біле нефільтроване дороге смачне пиво із гарнюніх келихів, кидати косяки на німецьких фанатів, що перевищували українських фанів десь 1 до 10. Поки сиділи та дудлили, зустрів кілька знайомих із Делойту, а також перехопив Мирона Богдановича Маркевича, що якраз тулив десь із своєю делегацією із ФФУ, зробив із ним фото, та розказав Ярославі і Марку, хто такий Мирон Маркевич і як він довів Дніпро у фінал Кубку УЄФА (Ліги Європи) в 2015 році! Потім було кілька раундів Путінхуйло лалалаллала, який об’єднував не тільки всіх українських фанів, але й усіх інших нормальних людей по всій планеті.

Сам матч був напевне найкращий збірної України на турнірі. В Лілі проти німців вони хоч трохи старалися. Програли, але я би сказав достойно. До, та під час матча на стадіоні, ми трохи підмокли, бо періодично накрапував дощик, і ми трохи підмерзли. Якось як для літа у Лілі та й взагалі у Франції було неочікувано прохолодно.

Після матчу, Марк поїхав на авто в Бельгію на свою роботу в BBC, а ми з Ярославою пішли дивитися куди нам затусуватися, щоб почекати на потяг. Яке ж було у нас здивування, коли ми побачили, що в Лілі о 0:00 реально були закриті усі ресторани. Усі паби. Було закрито усе. Навіть залізничний вокзал зачинили перед нашим носом аж до самого ранку. І уся оця україно-німецька братія, яка заздалегідь не виїхала із Ліля чи не придбала наперед готельний номер – а це кілька сот чи тисяч чоловік – почала блукати по нічному місту, шукаючи хоч якийсь притулок.

Ми реально були в шоці. Бо, наприклад в Україні, щонайменше у великих містах, є багато цілодобових закладів де можна тусуватися скільки тобі треба. На крайняк реально якийсь вокзал. У Лілі – закрили блять все. Було пізно і температура опустилася градусів може до 12 і було бляха ну дуже холодно. Ми спочатку ходили туди-сюди, бо було реально холодно і коли рухаєшся – то хоч трохи себе грієш. Ліль на півночі і там якісь нереально холодні вітри, на додачу до низької температури.

Наче 5-6 годин це і не багато. Але не тоді, коли тобі холодно. Коли дує вітер. Коли ти втомлений і хочеш хоч сісти, не те що лягти. То ж ми шукали де себе заховати від холодних лільських вітрів. На лавочці дуло. Заходили і в якісь маленькі під’їзди, що не були зачинені. Зустрічали таких же як і ми, тимчасово беспритульних напівп’яних напіввтомлених футбольних фанатів. Десь знаходили картонні коробки на яких можна було посидіти в дверному пройомі, ховаючись від вітру і намагалися хоч якось зігрітися. Намагалися заснути і на якомусь столі із лавочкою, де ми тільки не намагалися притулити наші стомлені, змучені і замерзлі тіла. Напевно, одні із найдовших 5-6 годин у моєму житті. Якось ми уже домучилися до ранку та до першого потягу на Париж...

Ну але тепер я розумію що відчувають люди у яких немає ніякого житла і притулку. І що вони відчувають коли наступає холод...

Ну, а Ярослава точно трохи не так собі уявляла першу поїздку романтичною Францією...

P.S. Уже майже в Гранд Бей. Зупинився на заправці. Уже вливаю бензин. Ще пару хвилин і уже скоро дома. В наступному епізоді.

Це точно переможець в моєму «Рейтингу логістичних факапів і челенжів»

Епізод 3. Мій перший переліт бюджетними авіалініями.

Мабуть зараз усі модні та літають бюджетними авіалініями туди-сюди, безвіз, блогери, work from home, і так далі (ну не зараз-зараз під час пандемії, а зараз-кілька місяців тому). В моєму нинішньому регіоні про бюджентні авіалінії чи лоукости ніхто не чув і не бачив. В Африканському регіоні із його відстанями, така концепція як лоу кост взагалі відсутня. Останній раз коли я користувався бюджетними авіалініями – це був 2016 рік, коли на наш ринок зайшов малайзійський AirAsia. Ми якраз встигли більш-менш бюджетно злітати в Куала Лумпур та Сієм Ріп під час різдвяних канікул 2016 року. Але продовжувалася ця лафа не довго, лише кілька місяців. Місцевий флагман Air Mauritius, із державною часткою власності в структурі акціонерів, підрахував які збитки він понесе конкуруючи із AirAsia в напрямках Австралії, Гонконгу, Сінгапуру та Китаю, і сказав AirAsia через місцеві регуляторні органи, що у них щось не так із ліцензією. AirAsia сказав, що ну вас в сраку із вашим Маврікієм і успішно збрився із цього ринку. Так що немає у нас лоукостів, і у найближчому майбутньому навряд чи з’являться. Тож згадую свій перший experience лоукостами у Європі, а саме Wizzair.

Складові та вхідні дані: Wizzair, Castellón de la Plana, Іспанська віза, Личаківський цвинтар, економія, AEGEE, nosotros bebemos alcohol.

В те літо 2008 року, я вирішив ще раз туснуть на молодіжному віслові AEGEE, та обрав собі літній університет в сонячній Іспанії. В тому році я трохи вивчав іспанську на курсах недалеко біля офісу KPMG майже на Майдані Незалежності, тож вирішив трохи полірнуть свою іспанську, обравши мовний літній університет в Castellón de la Plana, що знаходився на теплому Середземноморському узбережжі недалеко від Барселони. Я вирішив полетіти до Барселони літаком, а потім уже на поїзді від Барселони до Castellón. Логістика проста: запрошення від організаторів для отримання іспанської шенгенської візи, авіапереліт, ну і віза. Простіше простого. Прямих рейсів із Києва до Барселони не було або вони були дорогими. Тому довелося комбінувати: я взяв зворотні квитки Київ – Катовіце (Польща) - Київ і Катовіце – Барселона – Катовіце. Були варіанти із прямими рейсами якимись МАУ чи ще чимось, але вони були десь на 150-250 доларів дорожче. То вирішив зекономити. І взяв комбінований переліт Wizzair.

Єдиним недоліком цього комбінованого перельоту була довга пауза між двома рейсами. Так на першій частині маршруту, я мав вилітати із Києва 1 липня о 19:30 і прилітав о 20:15 в Катовіце.  Наступний рейс (Катовіце – Барселона) був наступного дня, 2 липні об 11:05 ранку. Тобто усього десь 14 годин між двома рейсами. На зворотньому шляху, ситуація була схожа: я мав приземлятися із Бареселони в Катовіце 16 липня о 17:25, а наступний рейс із Катовіце в Київ був майже аж через добу 17 липня о 16:25. Трошки довгенько звичайно, ну але дешевше! Краще я ту різницю десь в Іспанії пробухаю із європейськими тіпами і тіпіцами!

Отож, у мене були всі необхідні документи на руках і я погнав подавати у візовий центр здається десь на метро Тараса Шевченка. Там тоді був візовий центр для кількох держав Євросоюзу, якщо я нічого не плутаю. Я досить швидко заповнив анкету. У анкеті вказав мету перебування в Іспанії і дати коли я буду влітати в Іспанію та дату коли я буду з неї вилітати. Вказав скільки днів буду в Іспанії, ну і так далі. Подав анкету разом із документами. Документи я подав досить впритик, оскільки літній університет якось довго не слав запрошення. І виходило так, що я отримую паспорт із іспанською шенгенською візою і через десь три дні я уже вилітаю.

Я прийшов після роботи у візовий центр, забрав свій паспорт із новесенькою шенгенською візою. Іду по парку біля метро Тараса Шевченка і розумію, що щось трохи не так. Я подивився на дати у візі і розумію, що як я проїбав напевне сталося помилка!!! Посольство надало мені візу на термін, який я вказав по прильоту і відльоту в Іспанію, але ж летіти в Євросоюз мені треба на день раніше! Віза дійсна з 2 липня, а мій перший рейс 1 липня! І мене ніхто без діючої візи не випустить з України і не впустить в Польщу! Йобаний насос, Жора гдє ти бил!*

Добре, що у мене було трохи часу подумати як це все розрулювати. Короче перший рейс Київ – Катовіце у мене випадає. Оскільки у мене віза дійсна з 2 липня, і мій рейс об 11:05 ранку, то єдиний варіант попасти на цей рейс, то це добратися до Катовіце наземним транспортом із Львова. Тож я в той же день, збираю свої речі на Іспанію, купую квиток на нічний поїзд до Львова, щоб бути уже 1 липня у Львові зранку із надією якось потрапити у Катовіце на наступний день.

Я прибув у Львів раненько. Львів я люблю, і був там багато разів. Тож знайти чим себе зайняти на кілька годин – то було не важко. В той раз, я вирішив відвідати Личаківський цвинтар, бо ніколи там не був раніше. Львів приємний і відвідувати його одне задоволення. Десь під вечір, я почав видвигатися в сторону автобусної станції. Там мали бути рейсові автобуси, що курсували до Польщі і скоріше всього до Катовіце. Годин у 5-6 вечора, я уже був на автостанції та почав говорити із водіями автобусів. Оскільки Польща – це уже Євросоюз, то на кордонах можуть бути черги. Якщо я сяду в рейсовий автобус, який може перетинати кордон години 3-4, а може і довше, ну і плюс іще 3-4 години -  щоб доїхати до Катовіце, то я може і не встигну на свій рейс. Поговорив із таксистами, і вирішив що надійніше взяти машину із водієм, щоб довіз мене із автобусної станції Львова прямо до аеропорта в Катовіце. Довелося за це правда вивалити 150 долларів, які я «зекономив» на бюджетних авіалініях. Тож ми із таксистом поїхали ввечері 1 липня до кордону, щоб в перших рядах переїхати кордон 2 лютого із початком дії моєї іспанської шенгенської візи. Таксист попався норм, ми ще з ним десь рубанулися в більярд десь в якомусь генделі на кордоні. Переїхали кордон, і дійсно на автобусі я би точно не потрапив би на свій рейс. А так, він мене довіз вчасно до аеропорта, і я встиг на свій рейс об 11:05 ранку з Катовіце в Барселону.

Іспанія була крута! Іспанська була крута. Літні університет був крутий. 14 днів пролетіли швидко і весело. Nosotros bebemos alcohol! Назад у мене була інша ситуація. Я прилетів у Катовіце 16 липня. 16 липня у мене закінчувалася іспанська шенгенська віза. І лише 17 липня у мене рейс назад до Києва, але віза уже не діє. Ще й чекати 23 години на рейс до Києва в чудовому аеропорту Катовіце.

В Катовіце мене оштрафували, оскільки скінчилася дія візи. Тут була ще одна маленька біда. В Іспанії у мене скінчився кеш. Повезло, що в той день нам упав аванс, то ж зрештою зміг сплатити штраф за порушення міграційного законодавство Речі Посполітої та Шенгенської зони.

Отак я літав в Castellón de la Plana літаком, поїздом і таксі через Львів. Інколи якось так складається. Але складається. Оце я думаю моє найбільше логістичне лоховство, але ж яка історія! Є що згадати...

P.S. Я припаркувався біля воріт. Швидко відчинив будинок. Carry on сучка стояв блять прямо посеред зали. Я схопив його. Зачинив двері. Побіг в машину. Виїхав із своєї вулочки, а вона ж така розбита і швидко не поїдеш. Та пох. Виїхав на дорогу, тільки проїхати Гранд Бей, там уже прямо по моторвей під 120 або більше. Дивлюсь на годинник. Зрізав лише кілька хвилин, блін. Так. Їду. Потім буду думати. Телефоную Ярославі: «Я уже з carry on, уже їду, чекай мене. Я встигну. Ні ще не пізно. Чекай мене. Давай як буде 22:10, я наберу». Блін, я не встигаю. Треба тільки їхати. Ще один спалах. Знову камера. Блін. Ну потім будем розбиратися. Їду далі. Уже 22:10, до аеропорту ще далеко. «Я уже близько, почекай мене будь-ласка, я уже дуже близько. Уже бачу аеропорт. Не заходь поки на immigrations». Їду ще хвилин 15. «Так, так, я уже тут, уже на території аеропорту. Чесно. Чекай». Я приїхав о 22:28, вибіг із машини із carry on, віддав Ярославі, що чекала практично одна біля immigrations. «Мене уже оголосили на рейс!». Все давай. Побігла на паспортний контроль, що нащастя був пустий...

P.S.S. Якби не кинув палити, то тоді б точно скурив би пару штук одну за одною...

*Мегахіт 2008 року Ноггано - Ёбаный Насос, Жора, Где Ты Был?, обов’язковий для вклучення в шкільну програму із дисципліни «Класика 10-хх років 21 століття»