Пісок захопив усе місто

...Пісок захопив усе місто. Будівля за будівлею, він проникнув у кожен дім, без жодного шансу на порятунок. Невблаганний та нерозбірливий, всесильний і жорстокий наче чума в епоху європейського середньовіччя...

...Люди давно лишили це місто на поталу пустельним вітрам. Люди так завжди роблять – вони кидають своїх колись вірних друзів напризволяще, назавжди, і на вірну смерть. Друзі, що колись їм вірно служили, тепер повільно помирали під пекельним сонцем, під дією безжального посушливого вітру та мілких всеохоплюючих кристалів кварцу...

...Спочатку будинки мужньо опиралися, відбивалися як могли від цього тихого та підлого, повзучого і невидимого, нестримного та невпинного пісочного гвалту. Залишені без людської підтримки, вони втратили будь-яку надію на порятунок, зраджені і скорені, змирилися із своєю долею...

...Ззовні, кожен будинок був оточений тонами піску, що підбирався щодня вище і вище до самої стелі. Він навалювався всією своєю масою на стіни, тестуючи їх міць та витривалість. Вдавлював віконні рами всередину, поступово розбиваючи шибки на дрібні шматочки скла, повертаючи його колись оброблені вогнем частки назад у безмежне царство кварцу – але додому...

...Фарба на стінах скублилася і нагадувала суху, сіру та стару багнюку на дорозі, що ще вчора замісив дощ, а уже сьогодні вона висохла, потріскалася та порепалася і від вчорашньої вологи не лишилося і згадки. Шматки фарби поступово відламувалися від стін, дверей та стелі, падали додолу з часом перемішувалися із піском і назавжди зникали...

...Двері уже давно не захищали і не чинили ніякого опору. Під тиском сотень кілограм кварцу, деревина тріщала і повільно виривала засохлі та іржаві дверні петлі із стін. Схилені та зламані двері дозволяли увійти всім, хто хотів: мільйонам піщаних зерен, що заповзали та засипалися під власною масою у будь-які щілини або залітали разом із вітром зверху зі стелі, збоку через віконні рами, безжально пекучому сонячному промінню, що ятрило нутрощі будинку, висушуючи та викраюючи його стіни та нічній прохолоді, що надавала тимчасовий кількагодинний передих змученому будинку, розтягуючи його агонію...

...Життя давно і назавжди залишило Колманскоп. І наче знущаючись над декадансом міста, насміхаючись над руїною людських мрій та сподівань, ніби підкреслюючи непереборну силу природи, її здатність до циклічності, всепрощення та регенерації, невтомні вітри, а може й випадкові птахи, занесли і посадили кілька зерен якихось невідомих квітів, що розпустилися жовтогарячими життєрадісними, безпосередніми та веселими килимками, вказуючи людям на іх місце під цим сонцем...