Такий день сьогоді був...

Цього разу вихідні були довгі, бо пятниця був public holiday. Пятницю я провів з товаришем вивчаючи моє улюблене південне узбережжя острову Маврікій. Там можна сказати майже безлюдне узбережжя без коралів, океан відкритий із масивними хвилями і брутально чарівними океанськими пейзажами. Ввечері перелякала робота, повідомивши що треба трохи попрацювати – то довелось посидіти в пятницю із 21:00 до 00:00 суботи, та іще й зранку годинки 4. В обід суботи відправив всі фінансові прогнози та поїхав додому. Отак субота пролетіла непомітно, але лишилася ще неділя і я вирішив провести активно. Я давно збирався відвідати La Vanilla Crocodile Park, що знаходиться на півдні острову недалеко біля моїх улюблених Gris Gris та La Roche qui pleure, що притягують велетенські хвилі, які я так люблю. Хотів побачити як годують крокодилів, бо крокодилів я бачив багато разів у цьому парку а як їх годують ніколи не бачив.

Годування крокодилів для відвідувачів відбувається щоденно об 11:30. Виїхав десь о 9:30, ну так якось. Погода не шепче. Дуже пасмурно, видно що затягнуто весь острів. Зупинився подивитися в гуглі погоду по острову і дійсно: сьогодні якось без натяку на сонце.  Якщо в інші дні тижня прогноз показує пасмурні дні, але можливо із сонцем, то сьогодні сонця не буде. Так ну ладно, думаю побачимо, спрямовуючи авто далі на південь. Погода дійсно була дуже мрачна, накрапував дощ. Депресняк якийсь. О, поставлю якраз Дельфіна у свій медіаплейер. У мене авто привезене із Японії і чомусь із усіх носіїв грають тільки компакт диски. То я будучи в Києві, заіжджаю на Петрівку і затарююсь компакт дисками раз на рік. Вкинув диск і полинула «Глубина резкости». Нормас, ідеальний музон для пасмурної погоди в дорогу.

Чесно кажучи думав розвертатися та їхати назад додому разів пять. Бо почав лити дощ, сонця дійсно не було і не збиралося бути. Для чого в таку погоду кудись іхати, а тим більше в парк, що знаходиться під вікритим небом було якось важко собі пояснити. Ну але машина їхала, музика грала, картинки за вікном пролітали та лірика Дельфіна запускала мислительні процесі. Ну накрайняк просто покатаюся туди-сюди, краще ніж сидіти вдома. Або розвернутися на цьому roundabout? Та ладно ідь уже.

Доїхав до Vanilla Crocodile Park якраз вчасно для годування крокодилів. Ну у парку я кайфонув, милувався і на крокодилів, і на маленького лемура що гасав по клітці, і на велетенських черепах, було дуже круто. І як на диво не було багато людей, бо дощ відлякав багатьох. І не було дощу. Я мабуть провів добрих 3 години в парку. Вирішив поїхати далі пообідати на Gris Gris та перевірити що там сьогодні з океаном. На під’їзді, здалеку океан був вкритий білими хвилями, що буває дуже рідко і говорить про те, що напевне там хвилі огогого! Тож я втопив педаль газу, пригнав схвильований до ресторану біля Gris Gris, пообідав та побіг дивитися на хвилі.

Океан, сьогодні дійсно був дуже незвичайний. Величезні хвилі, пасмурно. Гул та гуркіт, шум хвиль що розбивалися об скелястий берег. Це океан який я люблю найбільше. За його безжалісність, за брутальність та дику необуздану красу. Сьогодні він зранку нашіптав вітру, і вони змовилися вдвох. Вітер нагнав хмар та заховав сонце. Залишившись без захисту, берегова лінія лишилася на одинці із жорстоким океаном. Він шматував скелі кожні кілька секунд, вдаряючи всією своєю міццю чорні валуни. Розбивав багатотонні хвилі, розливаючі піну у всі сторони, вверх вниз. Я люблю такий океан і люблю таку природу. Океан вказує людині на її місце, показує хто є сильніший. Показує хто є, був і буде. Він вічний.

Такий океан завжди заворожує та стирає твої думки.  Твої маленькі та нікчемні переживання та проблемки.  Я люблю і поважаю океан. І любуюся – бо на нього можна дивитися вічно – особливо на такий: дикий, вільний непідкорений.

Поки я стояв, дивився та фоткав і тонув у своїх думках, пройшло мабуть хвилин 30 і прийшло-пішло 10-15 різних туристів. Якось я лишився сам.