Як я збирав сміття або Чемпіонат світу 1998 у Франції.

Я приймав участь у шкільній програмі з обміну FSA FLEX Freedom Support Act Future Leaders Exchange. Мета програми – обмін школярів 8-10 класів із 12 країн бувшого Радянського Союзу (всі окрім Естонії, Латвії та Литви). Обмін заключався у тому, що школярі їдуть на навчання на рік в США, учаться там в школах, живуть в американських сім’ях, абсорбують та вивчають американське життя, а по закінченні програми повертаються до своїх країн, міст та шкіл і діляться своїм досвідом з усіма, кому це може бути чимось цікаво та корисно. Наскільки я памятаю, ця програма стала наймасовішою у всьому світі. Так у рік, коли я їздив 1997-98, тільки з України їхало десь 400 учнів. Із усього СНД, напевне десь 1,500. Раніше, більше всього дітей їздило із України та Росії, власне бо шкільне населення там найбільше. Але пізніше, в Росії підкрутили трохи гайки та прикрили всі ці американській програми з обміну, щоб не розповсюджувалися занадто ліберальні ідеї, бо кому вони треба в сучасній Росії? Там давай царя із православним мракобєсієм, ну і дєди воєвалі.

Так от у 1997, я разом із іншими учасниками із різних регіонів Полтавської області проходив конкурсний відбір, здавав тести на знання з англійської мови, заповнював аплікаційну форму та писав якийсь Motivation Letter, що саме мені дасть участь у цій програмі. Не знаю, що саме я написав, але напевне щось толкове, раз американська комісія у Вашінгтоні вибрала мене і ще 20 щасливчиків з поміж інших 1,500 учнів-земляків. Побувати в Америці на той час із тільки но незалежної України, коли ще тільки замінили купоно-карбованці на гривні, видивалося чимсь ну нереальним та дуже крутим. О це я думаю, ща як поїду в Америку! Мене вибрали, сказали що я отримую можливість поїхати на рік в США. Саме в який штат, та яку сім’ю тебе пошлють ти часто не знаєш. І дізнаєшся часто за пару тижнів до вильоту, тож є якась можливість скоригувати контенти свого чемодану в залежності від штату та клімату. Так було і зі мною. Я довго не знав куди мене відправлять.

Тут окремо треба сказати про резонанс цієї події у моєму місті та по навколишніх районах. Миргород – місто маленьке і відповідно чийсь від’їзд закордон в Америку по масштабності мабуть прирівнювався десь до польоту людини в космос під час гонки озброєнь між Радянським Союзом та Сполученими Штатами. Говорило-бурлило все місто та навколишні села. Оскільки у мене не було можливості виступити із офіційним прес-релізом у місцевій газеті «Прапор Перемоги» або на своєму Ютуб каналі (бо тоді ще навіть не придумали слово «інтернет»), то моя участь у цій програмі обросла такими бородатими чутками, плітками та домислами, що ми вже почали їх колекціонувати. Якщо зараз тобі протягом одного дня під постом поставлять лайки або діслайки, прокоментують «Хто із 2019 палєц ввєрх», «Я би вдул» і так далі, то 20 років тому плітки циркулюють протягом кількох місяців, поки не абсорбують та не випилососять увесь абсурд з цілого району. Так от пару перлів: Перл 1: «Ми звичайно ж забашляли конкурсній комісії у Вашінгтоні, щоб мене взяли в Америку».  Перл 2: «Мій батько учився в школі разом із Білом Клінтоном і він по своїм звязкам устроїв мене в Америку». А іще було так: Перл 3: «Мій батько пропив із Білом Клінтоном 1,000 доларів» – не знаю звідки така точність, напевно хтось знайшов рахунок із тієї гулянки. Тож напевно не варто і зараз дивуватися результатам останніх виборів не тільки у нас, але і в інших країнах, оскільки рівень дурості в суспільстві має тенденцію тільки до зросту, і як казав один великий: «Two things are infinite: the universe and human stupidity; and I'm not sure about the universe».

Так от я не знав, в який я штат поїду і в якій сім’ї буду жити. То ж в своїй голові я єстєствєнно летів як мінімум в Чікаго, або Нью-Йорк або Каліфорнію. І ідеальному випадку Беверлі Хілз, Лос Анжелес в сім’ю міліонерів, що жили б на березі океану. Я канєшно трохи подаху...л, коли замість Нью-Йорка мені довелося летіти із трьома пересадками через Амстердам, Нью-Йорк і Клівленд в Індіанаполіс. В Індіанаполісі мене зустріла моя прийомна сім’я на мінівані, і ми не поїхали на крайняк в Чікаго, а всього навсього в Bedford, штат Індіана, точніше в його пригород прямісінько в саме серце республіканської Америки...

Рік в США в школі, це тема для окремої публікації. Тут хотілося б розказати про наступний епізод. За умовами програми, кожен учасник має провести 20 годин на якихсь волонтерських роботах. На той час 20 годин волонтерських робіт мені здавалося – що це ж для лошар, мене припахують і це ну точно не для мене і требя якось відморозитися. Я потроху морозився, моя американська host mother періодично підкидала якісь ідеї для volunteer work, які я або ігнорував, або якось нехотя лівою ногою намагався робити. Пам’ятаю, що я виступав в якомусь клубі місцевих бойскаутів та розповідав про Україну. Але вони мені дали якісь 20 баксів, то моя host mother відповідно дисконтувала цю годину і сказала, що це не є волонтерською роботою, бо я за це отримав плату. Одного разу вона відправила мене волонтерити разом із Salvation Army та збирати пожертви. Треба було в костюмі Санта-Клауса стояти під Wall Martом, дзвонити в колокольчик безперестанку та слідкувати, щоб перехожі вкидали donations у скриньку. Salvation Army – це благодійна організація як надає допомогу потерпілим від стихійних лих в різних регіонах планети. На той час волонтерський рух в Україні не існував, і для мене було це ну дуже не комфортно. Особливо, коли почали підтягуватися мої однокласники із школи і почали посміхатися, впізнаючи мене. Ще й прийшла мою подруга-наркоділєр Лена із Санкт-Петербурга, яка люб’язно продавала мені сігарєти поштучно прямо в школі під час шкільно ланчу за рахунок грошей зекономлених від ланчів (ланч коштував $1.35, а сім’я виділяла мені $1.50). Короче, стояти і дзвонити в колокольчик було так не круто, і я хотів провалитися крізь землю. Як тільки моя зміна закінчилася, я кинув той новорічний костюм і сказав своїй host mother, що я не буду більше займатися волонтерською роботою. Вона докрутила там десь години 3. Отак із такими родами, я нашкрябав 5 годин із необхідних 20 годин. В моій тогочасній свідомості було цілком прийнятно не виконати частину домовленностей і відморозитися. «Може забудеться», думав я. «Ну да, канєшно забудеться», думала host mother.

І тут наче все минулося. Жив собі безтурботно. На носі червень, скоро кінець навчального року. Скоро додому. Початок Чемпіонату світу з футболу у Франції 1998 року. І от я уже вмостився перед телевізором на дивані, зробив собі колу із льодом, насипав собі морозива з горою і давай дивитися Чемпіонат світу. Тут підходить моя мамаша, і відбувається наступний монолог: «Ну шо ж дружище. Ти цілий рік валяв. Думаєш я забула? Ага. Ти ще не виконав свої зобовязання по 20 годинам волонтерської роботи. У тебе ще залишилося годин 15, ось у мене записано. Так от. Уже зараз кінець року і ніяких програм не залишилося. Під час року ти всі ігнорував. Тож єдине що тобі залишилося – це збирати сміття обабіч дороги. У тебе є вибір. Або ти збираєш сміття протягом 15 годин та дивишся футбол. Або ти не дивишся футбол».

Тож моя host mother виділила мені купу 60-ти літрових пластикових пакетів для сміття. Сказала, не переживай, якщо мало буде, то докупимо ще. Надала мені перчатки і відвезла до якоїсь countryside road. «Ну вперед, через кілька годин заберу. Удачі». Тож я побрів ото вздовж дороги збираючи сміття. Було літо, і було мабуть +35, було жарко, душно. Сміття було багато: пакунки із фаст фуду, пляшки та банки із пива, пластикові пакети. Ну все що може вилетіти із вікна автомобіля. Спочатку було неприємно і нестерпно, бо до травмованого уязвльонного самолюбія додалася спекота, біль в спині, зовсім ну непарфум від сміття, кліщі, що періодично заскакували із дерев прямо на спечену шию. Звичайно, в ці моменти я ненавидів свою host mother, і всю програму з обміну, і чому я не Лос Анжелесі, де мій Голівуд та Маямі Біч із спасатєлями Малібу в червоних купальниках, і чому доля така жорстока і несправедлива саме до мене. А потім якось солдат спіт, служба ідьот, мусор збирався, строк мотався. Водії сигналили, та вітали змахом рук, і в принципі відносилися дуже дружелюбно. Одна сім’я із дітьми навіть вийшла із двору та заходилися допомагати – що було дуже приємно. Так що назбирав я напевно мішків 15 за три дні на просторах North Lawrence County вічнореспубліканського штату Індіана.

Так що я добросовісно відпрацював свою частину контракту, та відробив свої 20 годин волонтерської роботи – чим без сумніву пишався at the end of the day, ну і звичайно ж дивився матчі Чемпіонат світу у Франції.

Отак людина знайшла дуже просте рішення, знайшла важіль впливу та відразу закрила пару важливих питань та научила таким простим урокам. 1) Заставила поважати та відпрацьовувати контракти. 2) Заставила поважати чистоту та навчила мене не викидати сміття де попало, бо якось після цього відпадає бажання смітити (див. «Disclaimer». 3) Якщо хочеш десь схитрить, і трішечки не допрацювати, то воно все одно десь вилізе, і все одно треба буде закінчувати та зробити по-добротному, по-людськи. Тож я дійсно дуже вдячний своїй host mother за цей урок.

«Disclaimer». Звичайно були в житті ті ну дуже рідкісні епізоди, коли викидав сміття не в смітник. От як наприклад, коли разок в общазі (перший або другий курс), ми грали в прєф до ночі в кімнаті 52 на третьому поверсі по вулиці Вишгородській, курили прямо в кімнаті, вживали алкогольні напої та викидали трилітрові банки із консервованими помідорами та огірками прямо із вікна третього поверху. І я знаю, що двірник зі мною не погодиться, але я би класифікував той акт більше як прояв сучасного концептуального мистецтва, як перформанс, адже натюрморт на асфальті із помідорів та огірків під вікнами общаги то було дуже красіво, то все-таки було більше мистецтво, аніж щось інше.