Закрите Акціонерне Товариство «Холодильник»

Пацанам з Вєніка посвящаєцца.

Про холодильник, корупцію, розбиті мрії та незавершенный гештальт.

Закрите Акціонерне Товариство «Холодильник»

Прийшов час лишати домівку та отримувати довгоочікувану вищу освіту в місті Києві.

Рома, Вова та Карл приїхали в столицю незалежної України здобувати економічну освіту.  Слід зазначити, що на початку третього тисячоліття всі абітурієнти України мріяли отримати освіту тільки за такими трьома спеціальностями: юрист, економіст і менеджер (спеціальність менеджер і до цього часу для мене лишається загадкою. Менеджер це як? Це що закінчив бакалаврат і все можна іти відразу директором заводу?) Власне мій вибір напрямку освіти та ким я хочу бути в житті еволюціонував одночасно із роками, що пролітали. Спочатку я хотів бути (звичайно як і всі нормальні пацани на той час) Штірліцом (крутим радянським шпигуном на кшталт Джеймса Бонда). До цього, звичайно я дуже любив Петрика П’яточкина, але важко було зрозуміти його подальший кар’єрний шлях, бо у мультфільмі ця тема була не зовсім розкрита. Ну а Штірліц – безумовно взірець морально-вольових та патріотичних якостей, і в майбутньому хотілося бути на нього схожим. Потім із приходом в моє життя відіків та жувачок, пріоритети змінилися. У мене був сусід через дорогу, і у нього завжди були жувачки із фантіками, іще ми у нього дивилися відік із всякими фільмами про Брюса Лі. Його тато був прєдсєдатєлєм колхозу, і в моєму мозку чітку вибудувався причинно-наслідковий звязок: Прєдсєдатель колхозу – відік – жвачки, ну і відповідно поставив Штірліца із його кришталево ідеальною репутацією на другий план. Прєдсєдатель колхозу – ось було моє нове покликання і я уже бачив склади та гори жувачок в перемішку із касетами VHS із Брюсом Лі, Шварценегером та Рембо прямо у себе в будинку. У мріях я приходив додому і, як Скрудж Макдак купався в своєму елеваторі із золотом, я купався у горах жувачок. Середина 90-хх років представила нові челенжі та надала нові можливості. Батьки зрозуміли важливість англійської мови у майбутньому та я почав вивчати англійську мову із приватним учителем, бо у мене в школі на той час викладалася тільки німецька. За півтора року досягнувши певного рівня знань, прийняв участь в програмі з обміну, проучився рік в американській школі, розширив горизонти та повернувся з новими амбіціями та планами. Я звичайно хотів учитися в Києві в якомусь Інституті міжнародних відносин, але на той момент можливості туди поступити просто так (без взяток на бюджет та без грошей на контракт) звичайно не було, зважаючи на рівень корумпованості всієї системи вищої освіти. В той період була певна можливість вступити на держзамовлення абітурієнтам у наступному випадку. Якщо ти є переможцем обласної олімпіади із якогось предмету (наприклад із англійської мови) і учасником республіканської олімпіади, то ти можеш вступати на держзамовлення у вуз, де з цього предмету здається вступний іспит – тобто просто вступаєш в цей вуз за співбесідою. То я дійсно у випускний рік покладав багато очікувань на обласні олімпіади. В 1999 році я приймав участь та виграв міські олімпіади із німецької мови, географії та історії. З англійської мови було заплутано, бо у мене в школі англійська не викладалася. У місті було дві школи із поглибленим вивченням англійської мови і у них сука підгоріло, що якийсь no name перекреслив усі їхні педагогічні надбання за багато років. В результаті, зробили як малороси люблять робити: ні сам не гам і другому не дам. Завафлили олімпіаду, перше місце не дали нікому, друге місце дали мені. Отак, я перший раз побачив на практиці, що то значить совєцка методична настанова «не вибойуваться». Ну, все одно, я мав право приймати участь в обласній олімпіаді у Полтаві. В Полтаву на обласні олімпіади я їздив кілька разів: я зайняв призове третє місце з німецької мови та з історії, високе п’яте місце з георгафії. То все було приємно, але я всі надії покладав на перемогу в олімпіаді із англійської мови. На англійській я почувався впевнено, завдання зробив і із відчуттям спокою очікував на результати уже будучи вдома. Я памятаю цей дзвінок від комісії, коли вони повідомили мені, що я її виграв та зайняв перше місце. Я був до цього готовий і спокійно сприйняв цю новину. І десь через годину був інший дзвінок. Мені повідомили, що у мене друге місце... Подальші спроби встановити що і як і чому, дяді і тьоті з комісії сказали мені, що якщо я буду протестувати та вибойуваться, то заберуть і моє друге місце, яке все одно нічого не давало (окрім якихось гривень призових). Чи треба було боротися? Не знаю. Отак, моя мрія про дипломатичну кар’єру розбилась об чіюсь полтавську волохату руку чи ногу. Якщо у Миргороді було дві спеціалізовані школи із поглибленним вивченням англійської мови, то у Полтаві мабуть більше. Більше діточок, яким це перше місце було більше треба аніж мені. Ну ладно, йух з ним з тим КІМО, подумав я та повернувся до запасного плану Б. Основний запасний план Б був підготовчі курси до Харківського Авіаційного Інституту (в принципі одного із нечислених українських вузів, що входять до якихось там міжнародних рейтингів). Я ходив на підготовчі курси (там у нас ще був літній, дуже розумний і толковий дядько, який читав нам вищу математику. Він курив свої вонючі папіроси (Пріма без фільтра) прямо у нас на лекціях. Та пойух, що уже відрізали ногу від гонгрени спричиненої курінням, продовжував курити уже на костилях – отакі бувають нераціональні люди, що викладають такі раціональні дисципліни, як математику.  Фізику та математику я не дуже любив, точніше не так як гуманітарні науки. Фінальні екзамени на курсах в ХАІ вважалися вступними в сам вуз, і я за своїми результатами вступив на двигунобудівельний факультет. О, заєб...сь, мрії збуваються, подумав я. Завжди мріяв про двигунобудівельний факультет. Щиро кажучи, курси ХАІ я відвідував заради іще однієї нав’язаної цілі. У випускний рік мені в квітні виповнювалося уже 18 років ще до випускних екзаменів та закінчення школи – і була ну дуже велика ймовірність долучитися до лав української армії. Особливо після того як я проходив усі допризивні комісії і мені дали СО1 по стану здоровя + позитивні характеристики із школи та успішність в табелі ставили мене в ТОП 10 кандидатів із області на вступ до лав прикородонних військ. На той момент армія для мене прирівнювалася до дідовщини, відбитих нирок, виразки шлунку та двох втрачених років життя, і уже отримавши international experience в Сполучених Штатах, я не дуже розумів для чого мені зараз армія і особливо в такому стані. Один із моїх однокласників чітко окреслив перспективу наступних двох років, розповівши приклад армійського мікро-менеджменту: «Видали лопати. Покопайте поки тут, а ми тим часом підемо в штаб та дізнаємося де треба копати». Тож мені треба було вступити в вуз ще до закінчення школи, щоб був формальний привід не йти в армію, і ХАІ мені у цьому допоміг, і я йому вдячний. Але план Б не спрацював, бо спрацював план С, який навіть не план був, а так просто пощастило. У рік коли я закінчував школу, міська рада запровадила конкурс на фінансування талановитої молоді та підготовку фахівців у органи місцевого самоврядування, а саме в Академії Муніципального Управління (не плутати із МАУП)*, вуз створений разом із Асоціацією міст України та Київської міської ради. Мені запропонували навчання на економічному факультеті за спеціальністю «Фінанси». Вуз знаходився в столиці України, в місті Києві – тож я був насправді щасливий – Київ, футбол, каштани та доступ до можливостей, до найкращого, що є у тебе в країні.

Трійця (Рома, Вова та Карл) оселилася в гуртожитку за регіональною ознакою – вони були із невеликого, але славетного містечка на Полтавщині. Заїхали у простору  52-гу кімнату на третьому поверсі по вулиці Вишгородській у районі Вєніка. Все було супер круто: можна було слухати радіо в кімнаті (якраз тоді грала Земфира «Привет ромашки» та Eiffel 65 «Блюдабадібадай»), іздити по Києву на метро-тролейбусі-автобусі-трамваї, користуючись студентським проїздним ну або втікати від бандюкуватих контролерів, гуляти по Хрещатику, розглядаючи та знайомлячись із красунями, які вкривали центральну вулицю столиці наче троянди ботанічний сад імені Фоміна, відвідувати масові безкоштовні розважальні заходи на кшталт дня Києва чи дня молоді, зливаючись із десятками тисяч киян та гостей міста, розпиваючи хмільне прямо посеред широких площ української столиці.

На першому курсі, місцезнаходження економічного факультету було супер рагульне, не тільки по відношенню до гуртожитку, а і по відношенню до інших ключових транспортних розвязок.  Економічний факультет знаходився на Рибальському півострові. Щоб із гуртожитку дістатися до академії, треба було із пересадками на тролейбусі чи автобусі або трамваї доїхати до Контрактової площі, потім там пересісти на автобус №72 або пішки від Контрактової через Нижній та Верхній Вал та потім через Рибальський міст аж до заводу Ленінської Кузні – колись флагману вітчизняного кораблебудування. Так от, економічний факультет розміщувався саме там – на Рибальському півострові, в одному із корпусів прямо перед заводом Ленінської Кузні. Шлях від гуртожитку до альма матер займав приблизно годину в одну сторону (взимку трохи довше, бо зимові вітри здували особливо худих з Рибальського мосту).

Тож все було супер круто. Єдине чого не вистачало для повного щастя у місті Києві – це холодильник. Можна звичайно було обходитися без холодильника. Дехто обходився. Ну так, частково. Наприклад, якщо віддавав свої продукти на зберігання дівчаткам із сусідньої кімнати, ну але треба було підлаштовуватися під їх розклад або навіть очікувати, що хтось випадково зжере твої стратегічні запаси на тиждень. Взимку рішенням було поцепити пакет із продуктами ззовні на мороз на форточку. Ну але тут уже був ризик та конкуренція від воронів, які полюбляли поклювати ковбасу прямо із целофанового пакету, в той час поки власник ковбаси розбирав різні школи економічної думки на уроках із економічної історії від Анни Євгенієвни. Або поки власник ковбаси вирішував практичні завдання на уроках місцевого самоврядування, занурюючись в специфіку Магдебурзького права в 17-му столітті, горобці занурювалися в імпровізований целофановий холодильник прирікаючи останнього на гречку без ковбаси. Не без челенжів, так би мовити.

Тож трійця об’єдналася навколо спільної мети – та вирішили створити Закрите Акціонерне Товариство «Холодильник», зробити одинакові внески розміром в 20 гривень та придбати б/у холодильник. Пацани зробили дослідження ринку б/у холодильників, пролопативши жовті сторінки, оголошення на стовпах і дошках із рекламою. На Вєніку, було декілька ател’є, що здавали в оренду / продавали б/у холодильники. Зрештою, був обраний красень б/у холодильник «Метеор» за прийнятну ціну в 60 гривень. «Приїжджайте, забирайте», - сказали в ател’є. «Це як приїжджайте та забирайте? У нас немає машини. Ви хіба не робите доставку?» - дивувалися пацани. «Ні, не робимо, але ми можемо вам дати тачку і ви можете самі доставити із ательє до вашої квартири». «Ну заєб...сь», думали пацани, «Це ж ну зовсім не гламурно», тащити холодильник через пів-Виноградаря, на очах у одногрупників та колег-студентів. «Сцука стидно» - це якщо хтось це побачить то все, пятно на всю біографію. «Підемо по темному». «Ага ноччю».

Вдягли балаклави, куртки навиворіт, придумали та розподілили клички одне одному, ну щоб не було жодної асоціації між ними та тими трьома хто жив у кімнаті 52. Дібралися до ательє. Заплатили за актив. Погрузили на тачку, і потащили тачку із холодильником промерзлими тротуарами і вулицями Виноградаря. Намагалися лишатися інкогніто задля попередження майбутніх репутаційних ризиків, старалися шторитися та не дивитися в очі перехожим, щоб ніхто не міг опізнати. Докотили до порогу 23А. Ну в общазі уже не страшно. Ну тут без шуму не обійдеться. Якось доперли до третього поверху. Ну наче не все так погано. Ну все, стоїть красень «Метеор» - гарант продуктової безпеки в центрі кімнати, гурчить по-троху, зберігає стратегічні запаси пацанів на тижні вперед...

Після бурхливих святкувань з приводу наявності холодильника, страсті уляглись і наш головний герой Метеор потроху урчав собі, виконуючи свою роботу. Холодильник то виконував свою роботу, але не все було так гладко і ловко. По-перше, клімат всередині холодильника малого був дуже різний і нерівномірно однаково розподілений, зверху арктичний, знизу субтропічний. Після того як його арктична частина наморожувала цілу морозілку, сніг та іній вилазив із холодильника та починав розростатися-розповзатися вночі по стінам прямо над ліжками пацанів. По-друге, теплоізоляція дверцят була якось фундаментально порушена, обшивка була ненадійною та нещільно закривала сам холодильник, залишаючи щілини. Тож місцеві таракани, а інколи і мухи періодично навідувалися в холодильник, переховуючись чи від холоду чи від жари чи від Вовиного або Роминого тапку. Отож, періодично заглядаєш в холодильник, ну а там хяук! сидить якийсь полуночний гість зверху на твоїй ковбасі. По-третє, інколи холодильник ну занадто досконало виконував свою морозильну функцію. Так періодично катлєтки, переховуючись від мух та тараканів, наглухо замерзали прямо в морозильній камері – бо там було десь приблизно -60 С і вічна мерзлота (така як в мультику Ice Age). Тому щоб відвоювати катлєтку у льодника, Рома просинався за дві години до першої пари, чистив зуби, діставав із шкафчика невеличке зубило та молоток, завернуті у рушничок, і щоб не збрехать, ну годину точно видобував і видовбував собі катлєтку на сніданок. Ну а Вова, колись опромєтчіво заснув над конспектом з «Математичних методів дослідження операцій», притуливши голову до холодильника. Ну а шо ж, пропустив залік з «ММДО» в той день, адже вухо примерзло до морозілки, довелося визивати швидку допомогу, щоб врятувати Вові вухо.

Безумовно, холодильник відпрацьовував, давав інвесторам прийнятні показники RoE та RoI, при інвестиції в 60 гривень, NPV зекономлиних коштів на продуктах безумовно був позитивним, на додаток до незабутнього на все життя customer experience. Після другого курсу, я виїхав із кімнати та поїхав на університетську програму з обміну, тож довелося залишити свою долю в холодильнику правонаступнику у кімнаті 52. І не дивлячись на те, що наші із Метеором шляхи назавжди розійшлися, протягом наступних кількох років, моєю заповітною мрією було влаштувати all-общага перформанс та запустити Метеора із третього поверху прямо на сходи перед входом– прямо як у старих фільмах із Адріано Челентано, де у італійців є традиція викидати старі речі прямо із вікон своїх помешкань. Я оце спав і бачив, як він повільно перевертається через перила балкону, глядачі колом стоять внизу із колою та попкорном, закохані пари обіймаються та загадують бажання наче при падінні зірки, грає якась тріумфальна музика як ото у фільмах де хтось один рятує весь світ, і тут наш герой, наш Метеор, летить повільно, відкриваючи під час польоту свої нутрощі, випускаючи на волю ковбасу і трилітрові банки із помідорами, потім із гуркотом падає на сходи, підскакує та б’ється знову, розбиваючись на шматки та перемішуючись із уламками розбитих мрій та уривками маленьких і великих невдач. Політ Метеора із третього поверху мав бути логічним фіналом студентського життя, квінтесенцією надщербленних очікувань та надій, що не справдилися. Отакий незавершенный гештальт.

P.S. Нажаль, про долю моєї долі в холодильнику нічого невідомо. Кожному перформансу свій час та місце в історії...

*АМУ, як і мого холодильника уже не існує (скупа сльоза котиться по обличчю та дзвінко падає на клавіатуру just as I type). Академію було розформовано та вона влилися в склад Таврійського Національного Університету імені Вернадського. Так що якщо ти посіяв свої червоні, зелені або сині дипломи, я хз як їх відновлювати, навіть теоритично.