Мій перший марафон або як важливо мати із собою документи

«Чем больше бумаги, тем чище задница» - Закон бюрократа

Коли я вже остаточно заплутався в заплутаному українському податковому законодавстві і, що бути спеціалістом у локально-заплутаному податковому законодавстві, напевне, це не моя кар’єра, то вирішив змінити обстановку та try something different. На роль something different цього разу був обрана посада в аудиті в компанії “A”, що базувалася в місті Дуала, Камерун, що знаходиться в Західній Африці. Слід відмітити, що я будучи студентом з третього по п’ятий курс, працював у студентській організації AIESEC (Association internationale des étudiants en sciences économiques et commerciales), в локальному комітеті міста Києва. AIESEC – це напевне найбільша глобальна студентська організація і займається розвитком студентів та молодих спеціалістів, насамперед і в тому числі шляхом організації програм міжнародних стажувань. Логічним завершенням моєї кар’єри в AIESEC було б міжнародне стажування. І хоча я відразу після завершення свого навчання пішов працювати в компанію великої четвірки, міжнародне стажування, що не відбулося не давало спокою і муляло незавершенным гештальтом. Тому влітку 2006 року, я розпочав активний пошук стажування на мій вибагливий смак. Критерії відбору були досить прості, в основному методом виключення: не developed countries, не Європа та не Північна Америка, наявність multi-cultural diversity, бажано із різними офіційними мовами, ну і сфера діяльності – плюс мінус щоб не сильно відрізнялася від мого обраного бухгалтерського шляху. Під усі ці критерії чотко підходило стажування в аудиті в компанії, що раніше була місцевим E&Y, але за пару років, до мого приїзду місцевий партнер вийшов зі складу глобальної компанії, та розпочав свій бізнес, назвав його “A”, не ділячи прибутки із головною структурою. Додам, що багато міжнародних клієнтів, яким власне необхідний був саме аудит від однієї з компаній великої четвірки, перестали бути клієнтами, що позначилося на доходах компанії, відтоку чисельних фахівців та втрати першого місця за виручкою на місцевому ринку аудиторських та консультаційних послуг.

Камерун – держава на заході Африки, на березі Гвінейської затоки. Колись була колонією Німеччини, що до цього часу можна побачити по наявності побудованих мостів, залізниці і популярності пива. За результатами Першої Світової Війни, Камерун розділили між собою переможці – 2 провінції відійшли до Великобританії та 8 до Франції. Коли Африка почала отримувати незалежність від колишніх колонізаторів, Камерун утворився із цих десяти провінцій, дві з яких були англомовними та вісім французькомовними. На відміну від сусідів (Нігерія, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго Бразавіль і Екваторіальна Гвінея), станом на середину двотисячних років, Камерун це мирна, стабільна із відносно невиликим населенням, країна. Нажаль, зараз ситуація змінилася, і з 2017 року, у англомовних провінціях почався рух за більшу децентралізацію та можливо навіть за незалежність, що вилилося у кровопролиття. Також, зазнається вплив і розповсюдження ісламського фундаменталізму, і на півночі країни періодично відбуваються напади Боко Харам, що є відгалуженням Аль-Кайди на територіях Західної Африки (особливо в Нігерії). Але це все буде потім. А от станом, на 2006 рік, Камерун – це Африка у мініатюрі, із різноманітними ландшафтами, горами і вулканами, екваторіальним лісом та джунглями, саванами і пустелями. Одним словом справжня Африка, в якій я мріяв побувати з дитинства (доктор Айболіт, річка Лімпопо, капітан Врунгель, барон Мюнхгаузен, пригоди Тарзана - мимо не пройшли).

Тут слід також додати, що інформації про країну було не дуже багато. Якщо зараз вдосталь всіляких форумів, путівників, tripadvisor і так далі, то в 2006 році, єдину книгу я знайшов в Києві, то був якийсь путівник по країнам Західної Африки без чисельних фотографій, а так більше спогади якогось ненормального, що подорожував по тому регіону. Із додаткових джерел, що я вивчав перед від’їздом, були також спогади всіляких солдатів фортуни або найманців, що воювали на різноманітних конфліктах в Західній Африці, та розповідали про всілякі тропічні болячки, такі як малярія, жовта лихоманка, різні гепатити та інші «прєлєсті» екваторіального та тропічного поясів. Тож назбиравши максимум наявної інформації, я почав підготовку до Камеруну. Зробив прививку від жовтої лихоманки в Жовтневій лікарні міста Києва (раніше робилась раз на 10 років) та поїхав робити камерунську візу в колись столицю найбільш демократичної у світі країні (бо в Україні не має посольства Камеруну).

Я знав Камерун із дитинства, бо футбольна збірна Камеруну успішно грала на Чемпіонаті світу 1990 року в Італії, дрюкнувши чемпіонів світу на той момент – збірну Аргентини разом із Дієго Марадона в Мілані на Сан Сіро 1:0, потім Румунію із Георгіє Хаджи 2:1, і лише по дружбі уступили команді СРСР 0:4 та вийшли в одну восьму фіналу з першого місця в групі. Коли, я прилетів в Камерун в 2006 році, це був якраз пік кар’єри Самуеля Ето’о, коли він саме виступав у складі каталонської Барселони на чолі із Райкаардом, і разом із Рональдіньо творили просто чудеса на полі. Ето’о в Камеруні – то був просто бог. Про нього говорять всі, він на усіх телеекранах, про нього складають пісні і танцюють в нічних клубах Дуали. Як на мене найкращий гравець Африканського континенту усіх часів. Без сумніву.

Компанія, в якій я працював знаходилася в центральній бізнес частині Дуала, в районі Бонанджо. Офіс нашої компанії займав 8-10 поверхи бізнес-центру, а з нашого аудиторського офісу відкривався божественний вид на діючий вулкан Камерун висотою 4,040 метри, найвищу точку Західної Африки (останнє виверження зафіксовано в 2012 році). Вулкан Камерун знаходився в сусідньому містечку Буя, на відстані 75 км від Дуали. І в ясну погоду із нашого офісу був просто чудовий вид на цього красеня, четверту за висотою точку Африканського континенту.

Так от власне повертаючись до теми даного допису. Коли в’їжджаєш в Камерун, то необхідно зробити наступні документи для проходження іміграційних процедур: 1) Паспорт із дійсною візою (віза відкривається на три місяці, протягом яких ти подаєш на оформлення дозволу на працевлаштування, який уже заточений під твій трудовий договір) та 2) міжнародна довідка про вакцинацію від жовтої лихоманки. По приїзду ти робиш дозвіл на працевлаштування, а також робиш копію паспорту, яку завіряєш у поліцейському відділку. Для того щоб спокійно себе почувати, необхідно з собою носити цю завірену в поліцію ксерокопію паспорта. Всі інші документи треба зберігати вдома під замком.

Документи: 1-й епізод. Одного вечора, я десь затримався у клієнта, повернувся пізно до себе в офіс. Виявилося, що офіс уже був зачинений. А у мене в офісі сумка із ключами від квартири, гаманець із грошима та документи. Ніхто із колег повернутися уже не міг. Тож треба було думати, де я буду сьогодні ночувати. Оскільки я приїхав в Камерун на AIESEC стажування, то місцевий комітет надавав мені підтримку протягом всього строку мого стажування. Тож я зателефонував своїм друзям із національного комітету, пояснив що мені сьогодні ніде ночувати та попросив про притулок. Вони з радістю не відмовили та сказали, що чекають. Отож я вийшов з офісу, зловив таксі та поїхав в інший район міста, де знаходився національний комітет.

Тут варто додати наступне. Коли ти знаходишся в Африці і ти не африканець, то ти сильно відрізняєшся від місцевої кольорової палітри та біле пятно твого тіла світиться за кілометри, посилаючи імпульси потенційної наживи або просто інтересу, буває по різному. Так от коли ти їдеш в таксі і випромінюєш песпективні промені додаткового доходу, то поліцейські тебе полюбасу будуть тебе зупиняти, бо ти ж точно можеш щось порушити, навіть сидячи на пасажирському місці. Так ну нас і зупинили, десь хвилин через 5. Перевіряють документи у водія. Перевіряють документи у мене. Я вийшов з машини. Пояснюю, що немає паспорту і грошей, все забув в офісі. Ну добре, немає паспорту значить поїхали в тюрму. Ні, в тюрму не можу, які в нас інші варіанти? Телефоную своїм друзям, розказую що мене затримують. Напіврозмови сідає і тухне телефон (обожнюю такі моменти, коли там де тонко там і рветься). Так, ну тут варіантів власне небагато. Домовляюсь із водієм, що він мені позичить тисяч десять центральноафриканських франків FCFA (валюта, яка циркулює в кількох країнах Центральної Африки, в тому числі в Камеруні), щоб заплатити штраф поліцейським на місці. В такі моменти твої скудні навички французької суттєво amplify і все всим стає зрозуміло і стає на свої місця: 1) порушника правил затримано та потенційно тяжкий злочин попереджено, 2) короткострокова позика оформлена, 3) штраф на місці заплачений, 4) і подорож моя продовжена. Я доїхав в національний офіс, перепозичив гроші, розрахувався з водієм та подякував йому за допомогу, видудлив сходу бутилку пива та розказав про свою пригоду своїм друзям із національного комітету, що дуже сильно переживали та уже напевне збиралися рятувати мене із камерунської тюрми.

Документи: 2-й епізод. Одного спекотного та душного вихідного дня в середині лютого 2007 року, я в складі міжнародної делегації збиралися відвідати сусіднє місто Буя. В той день, відбувався щорічний марафон на гору Камерун, на який з’їжджаються бігуни із всієї країни та числених африканських країн. Наша делегація (я, дівчата із Кот-д'Івуа́ра та Канади, з африканським корінням та індус) їхала на марафон як глядачі, бо як учасники, ми ще були трохи не готові. Ми винайняли водія з легковим авто, щоб відвіз нас туди-назад в місто Буя. Тож ми зібралися і поїхали. Наче, що може бути простіше, 75 км до Буя, година – ну максимум дві і уже на місці. Ми недооцінили дорожньо-патрульну службу. Як тільки-но ми виїхали із Дуали, кожен контрольно-пропускний пункт нас зупиняв. Кожен КПП представляв собою 2-3 озброєних поліцейських із машиною та заблокована дорога за домогою залізної прошипованої шняги по всій ширині дороги, через яку неможливо була проїхати не пробивши як мінімум дві шини. На кожному КПП, наш водій виходив із машини, брав документи та голосно ругаючись, сплачував місцеві побори. І тут неясно, чи у нього щось було не в порядку із паперами, чи тут все одно чи все в порядку і в будь-якому випадку треба було сплачувати поліцейським за проїзд. Наша подорож розтягулася і приносила все менше задоволення нам і тим паче водію (отакий ланцюжок доданої вартості в Африці (плата за проїзд=амортизація авто+зарплата водія+прибуток водія+затрати на бензин+місцеві збори поліцейським). Оскільки єдиними variables у цьому ланцюжку був тільки прибуток водія, то і настрій водія зменшувався пропорційно кількості місцевих податків і зборів. Треба окрема сказати, що Камерун – це одна із найбільш корумпованих африканських країн. Хоча говорять Нігерія ще гірша. Один мій товариш розповідав як він їхав із Камеруну в Нігерію, щоб отримати візу в одну із європейських країн. То казав, що навіть не думай показувати свої документи, особливо паспорт. А то заберуть і не віддадуть, і будеш без паспорту як той дурень. Просто плати гроші, і молись щоб від’їбались стали. Ну то так, ліричний відступ. Ну але ми вже майже доїхали. Перетнули міст, в’їхали в іншу провінцію. Аж ось, знову поліцейський відділок.

Зупинило нас двоє поліцейських. Водій показав документи. Все в порядку. Запитали документи у нас. Ми здивувалися, але зібрали свої завірені в поліції копії паспортів та дозволів на працевлаштування. Добре. Все добре. Так ну, а де ваші довідки про вакцинацію від жовтої лихоманки? Немає? Як немає? А де? Ну довідка про вакцинацію ж необхідна тільки при в’їзді в країну, чи не так? Ну так то так, але не так. Водій від’їхав від дороги та припаркувався на обочині. Ми, четверо міжнародних пасажирів, вийшли із машини та пішли у відділок, що знаходився поруч. Наші аргументи, про те що довідка про вакцинацію не є необхідною щоб подорожувати по країні, розбивалися об стіну поліцейської індифирентності та свавілля. Так нас ніколи не питали про цю довідку! Ну ніколи не питали, а сьогодні вона необхідна – парирували поліцейські. Нам запропонували заплатити штраф десь по 100 баксів кожен і можемо бути вільними. Якщо по чесному, у нас таких грошей тоді з собою не було. І будь-які інші штрафи у нас бажання платити не було. І тут починається a game of nerves. Кому раніше обридне. Ми просто сиділи та чекали, що буде далі. Поки ми сиділи, під’їхала інша машина, якийсь джип із іще одним індусом за кермом. Виявилося що у нього також якісь проблеми із документами, і посмішка з його обличчя злетіла разом із оплатою штрафу поліцейським. Він сидів в авто разом із родиною, вирішив не сперечатися, заплатив та поїхав далі. Сиділи ми мабуть уже годину. Наша подруга Колєт із Кот-д'Івуа́ра почала сварити на французькій поліцейських без тормозів. Кричала, що через таких придурків як ви в країну не хочуть їхати туристи, що про Камерун погана слава, і взагалі, що ви собі дозволяєте. Несподівано, якась авто, замість того щоб зупинитися, оминула блок, та на повній швидкості почала втікати у напрямку до Буя. А поліцейський, що лишився на вулиці, дістав пістолет та почав стріляти прямо по автомобілю. Розрядив мабуть всю обійму. Машина наче не спинилася. Поліцейські не думали її переслідувати. Але тепер почали обговорювати, що навряд чи той водій зможе повернутися назад. Поки поліцейські говорили між собою, ми почули як із боку селища підійшов чоловік. Він щось кричав ще здалеку, та наблизився до поліцейських, почав кричати та штовхати іх. Виявляється, постріли було дуже чутно в селищі, і це сильно налякало його родину, тож він прийшов розібратися. Якось посередині цього замісу, ми і злилися, бо у поліцейських тепер були проблеми важливіші за нас. Ми все таки благополучно поїхали. До марафону ми так і не дісталися. Ми спізнилися, та і настрою вже якось не було. Отак пройшов мій перший у житті марафон...

Так що документи треба завжди мати з собою. А особливо довідку про щеплення від жовтої лихоманки...You never know, як то кажуть...