Про тіні

...Йшов додому. Власне, як і будь-якого іншого дня. Йшов закутаний з головою в свої роздуми. Почуте розбудило його, трусонуло і підкинуло до самої стелі. Він не очікував почути щось подібне. Почуте застало його зненацька, несподівано, занадто рано і відразу багатотонною вантажівкою прямо в лоб.

Скільки ж залишилося часу? Треба було дізнатися яка година, але було якось дійсно дуже темно. Кинув погляд на свій наручний годинник без будь-якої надії щось побачити, напружив очі та прищурився. Звійсно нічого не видно. Закрокував швидше у напряму до єдиного, ще чомусь не розбитого, вуличного ліхтаря.

Підійшов до освітленого клаптя асфальту. Ліхтар різав навпіл пустоту сонного міста. Біля лампи кружляла банда мошкари, стукаючись об розігріте скло 220-ватної ламочки, обпалюючи свої крильця, падаючи додолу, прокрутившись по асфальту, знову злітали догори до світла, і так багато разів знову і знову. «Напевне здатність мошкари навчатися занадто обмежена», гайнула думка. «Ну або їх природня еволюція не встигає за науково-технічним прогресом гомосапієнсів та ще не записала в іхній генетичний код здатність розрізняти природнє сонячне світло та місячне сяйво та штучне світлове забруднення, що заливає планету уже протягом останніх кількох століть.

Озирнувся. Нікого не було. Загорнув рукав, відкривши циферблат. Обидві стрілки рухались одночасно із одинаковою швидкістю. Він думав, що колись таке настане, але не знав наскільки швидко. Години злилися із хвилинами та дорівнювали одне одному. Час розплавився і розпливався струмками із тремтячих долонь. Завмер, намагаючись осягнути побачене.

Тяжко видихнув. Крадькома кинув погляд туди де мала бути його власна тінь. Тіні там не було. Закрив та протер очі. Подивився знову. Тіні дійсно не було. Ліхтар заливав світлом навкруги відкидаючи тінь від усього, що було поруч: лавочку, бордюри, траву обабіч, навіть мошкару. Його тіні не було. Часу лишилося набагато менше, точніше тепер час дзвенів із абсолютно іншою швидкістю...