Уламки щастя

...Йшов уже п’ятий день з того часу як його викинуло на берег. Його корабель збився із курсу в густому прибережному тумані. Паруси пошматувало в десятибальному штормі, півкоманди змило за борт, рятівні шлюпки вирвало із палуби, розтрощило одне об одне та втопило. Ті, що пережили той шторм, розуміли, що вони приречені. Вони хоч і намагалися боротися із стихією, але вони були зламані точно так же як і щогла на іхньому кораблі: прямо посередині і навпіл. Це читалося в іхніх очах – жах невідворотнього кінця. Всі, хто ще уцілів після шторму, були зламані та скорені, їм лишилося тільки молилися – кожен свому богу...

...Їх корабель розбило вщент об берегові скелі. Він втратив свідомість і оклигався лише зранку, уже на піщаному березі. Навколо лежали друзки, шматки та залишки корабля. Він узнав по обрисам кілька тіл, що лежали непорушно недалеко один від одного. Підійшов до кожного з них, перевернув на спину, заглянув в їхні пусті мертві очі та закрив їх назавжди...

...Він здається лишився сам у цілому світі. До Кейптауна було не менше двох тисяч миль. Мис Доброї Надії іще далі. Він не знав про існування якихось інших поселень аж до самого Кейптауна. На всіх картах вся ця територія була білою, незаселеною і пустою. Про це узбережжя йшла дуже дурна слава. Берег Скелетів – таку назву цьому узбережжю Південно-Західної Африки дали ще португальці. Пекельне сонце пустелі Наміб разом із холодною Бенгальською течією Атлантичного океану, берег усіяний гострими скелями, давно мав моторошну славу як могила тисяч моряків. Берег був покритий залишками минулих кораблетрощ, скелетами китів та наземних тварин. Навіть одна згадка про Берег Скелетів наводила жах на моряків. Ну що ж, тепер він сам тут, один посеред Берегу Скелетів, без товаришів, без корабля, без їжі, без води, без зброї. І без надії...І він перший раз в дорослому житті розридався...

...Окинув останній раз поглядом залишки свого колись красеня корабля. Попрощався в думках із своїми загиблими товаришами. Вирішив йти в сторону Кейптауну, вздовж берегової лінії. Так була хоч якась надія побачити корабель чи людей. Тож він йшов, поки були сили.

...Почалася спрага. Навколо був океан води, але жодної краплі питної. «Яка іронія», сумно посміхнувся він. Вологу можна було отримати тільки із пустельних рослин, що могли накопичувати вологу у своїх м’ясистих стеблях. Він добрів до невисокої дюни, на схилі якої ріс якийсь зелений та стеблистий кущ. Вичавивши кілька крапель із стеблів, живильна волога пом’якшила підсохлого язика і у нього зажевріла іскра хоч якоїсь надії на порятунок...

...Довго спостерігав як шакали розривали тіло загиблого морського котика, якого хвилі винесли на берег.  Розумів, що він буде наступним. Чи клики шакалів розірвуть його яремну вена було питанням часу. Якщо він здасться. Якщо йому забракне сил, якщо впаде знесилений, знепритомніє чи втратить свідомість. І тому не дивлячись ні на що треба було йти вперед на південь...